Хвороба совісті

Пам’ятаєте, як усе починалося?.. Ми сиділи з трепетом біля телевізорів і пересилали смс-ками останні 5-10 гривень зі своїх мобільних телефонів на рахунок будівництва "Дитячої лікарні майбутнього". У прямому телеефірі кошти перераховували відомі і невідомі меценати. Яке було емоційне піднесення. Яке було єднання східних і західних українців, бідних і багатих задля благородної і доброї мети... Ми вірили, що лікарня буде. Вірили, що наші дітки житимуть. Що їхні батьки не шукатимуть порятунку в лікарнях Білорусі, Ізраїлю чи Німеччини… Та в емоційному пориві забули ми те, що організовували це близькі до влади люди (проектом опікувалася дружина екс-президента Віктора Ющенка Катерина). І вийшов пшик.

Як ідеться у сюжеті ТСН, із 262 мільйонів гривень, зібраних на фінансування “Дитячої лікарні майбутнього”, залишилося 60. 2008 року майже половину з них з’їла інфляція – стало 150 мільйонів. Ще за шість років 75 мільйонів витратив сам фонд: на зарплати працівникам, промо-акції, брошури, диски, проект лікарні тощо.

“В мене зарплата – 13 тисяч гривень. Можу надати офіційну довідку. Скільки йде в місяць на утримання фонду? Менше 100 тисяч гривень”, – сказав журналістам глава правління благодійного фонду “Дитяча лікарня майбутнього” Олександр Максимчук.

Отака дитяча лікарня майбутнього. Видно, наші можновладці апріорі не можуть організувати нічого путнього не для себе. Чи то пороблено їм. Чи вірус серед них циркулює, який викликає хворобу совісті. Але крім збирання власних колекцій горщиків, будівництва власних чи окупації державних дач, вирощування страусів та кенгуру і встановлення золотих унітазів, нічого іншого їм не вдається.

Тож краще на свої гроші допомогти якійсь дитинці у лікарні, інваліду чи бабусі, нагодувати голодного безпритульного собаку, ніж брати участь у благодійних акціях під орудуванням влади. Бо не наша вона якась. Не людська.