Богдан Федорович з міста Бад Зальцуфлін (Німеччина) у 30-40-х роках вчителював на Буковині. У 1939-1940 роках він працював учителем у чоловічій народній школі міста Кіцманя, і коли нинішній директор Кіцманської середньої школи Борис Булега звернувся до нього із проханням поділитися своїми спогадами – щиро відгукнувся."Коли 1918 року Румунія окупувала Північну Буковину, вчителям-українцям, які за Австрії викладали рідною мовою, довелося дуже важко. Щоби працювати в школі, треба було знати румунську мову. Хто її не знав, мусив іти на курси, де вчили, окрім мови, історію, географію Румунії, конституційне й адміністративне право.
Ой, нелегко було нашим учителям вчитися та вчити дітей чужої мови.
Прикро, що знаходилися "вчені", які стверджували, начебто українці є не українцями, а українізованими румунами.
Щоби забезпечити румунських вчителів місцем роботи, освітянські власті в примусовому порядку відправляли вчителів-українців на пенсію нібито за станом здоров’я. Вчителі-українці повинні були проходити лікарську комісію, яка знаходила причину, щоби відправити на пенсію. Щоби залишитися на роботі, треба було підплатити начальству.
Учителів-українців часто переводили без їхньої згоди з одного місця на інше. Пригадую, у березні 1938 року мою вчительську роботу перевіряв інспектор Костянтин Килбі. Перевірка знань 70-ти учнів 5-7 класів тривала три години. Інспектор ставив учням важкі запитання з усіх предметів, бажаючи знайти якісь недоліки. Після перевірки він запросив мене до кляси і сказав дослівно таке: "Пане-товаришу, за ваш труд я мусив би в інформації написати "дуже добре", але мушу тільки зазначити добре, бо я прийшов до вас з наміром запропонувати вам піти працювати в Південні райони Румунії. Я обурився, та інспектор повідомив, що отримав таке розпорядження відносно мене.
Прощаючись, Килбі порадив мені у цій справі звернутися до інспекторату в Чернівцях. На порозі свого кабінету стояв інспектор Горош, бессарабець. Побачивши мене, запросив: "Зайдіть, прошу! І тут же почався допит:
– Чому в особовій справі записалися українцем?
– Так, пане інспектор, я українець, – відповідаю.
– Та ви не українець.
– Я українець, – знову підкреслюю.
– А ваш батько хто був?
– Українцем.
– А мати?
– Українкою.
– А чи не було у вашій великій родині румуна?
– Ні, не було.
Через якусь хвилину інспектор порадив: "Я дам вам записку до отця (забув його ім’я). Йдіть до нього, і він напише вам довідку, що ви за походженням – румун. І тоді усе буде у порядку. Вас нікуди не переведуть".
Я навідріз відмовився: "Пане інспекторе, я цього не зроблю, бо це неправда, фальш". Інспектор насупився: "То я нічим вам допомогти не можу, ідіть до інспектора Добиша".
І ось я у цього інспектора. Розповів йому, у якій справі прийшов. Він уважно слухав мене, а потім запитав:
– А чи ви не родич покійного заступника бургомістра Чернівців?
– Це мій вуйко, – відповів я. І це мене врятувало. Колишнього бургомістра усі поважали й любили. Припускаю, що до нього добре ставився і Довбиш.
Настав червень 1940 року. Багато вчителів покинули Північну Буковину і подалися світами. Мій колишній надучитель (директор школи) Ілярій Карбулицький нікуди не виїжджав, сказавши: "Що скаже нарід про нас, як ми всі його покинемо?". Його заслали на вісім років до Сибіру. Після смерті Сталіна він повернувся на Буковину, але прожив недовго – усього чотири роки. Заслання підірвало здоров’я цієї чудової людини.
Я із сім’єю восени 1940 року виїхав до Німеччини, де живу й досі. Тут, на жаль, не міг вчителювати. Життя змусило займатися іншим".
(Ростислав Дуб, Борис Булега "Світоч наших знань і надій" (З історії Кіцманської середньої школи), Чернівці, 2005 р.)
