Чернівчанин безкоштовно прибирає рідну вулицю

1945 року після демобілізації з лав Радянської армії до Чернівців приїхав киянин Шимон Кушнір – починати життя спочатку. В останні дні війни він дізнався, що всю його родину – дружину і чотирьох синів – розстріляли у Бабиному Яру. Підвели до величезної ями і застрелили. Повернутися туди, де все це трапилося, він не міг.
У Чернівцях він одружився із сестрою бойового товариша. Згодом у них народився син Семен.
Нині Семенові Шимоновичу вже 49 років, давно повмирали батьки, живе він сам-один, а пишемо ми про нього, щоби розповісти, як можна любити своє місто. Цей чоловік вже багато років безкоштовно і віддано прибирає одну із вулиць Чернівців. "Для профілактики", – каже він, мружачись у добрій посмішці.
"Холостяк, бо живу по-старечому"
Хоча про Семена у його районі знають усі, розшукували ми його десь три тижні. Нарешті хтось розповів, що чоловік працює в одному із корпусів медакадемії на вулиці Пауля Целана. Там же недалеко й живе. А люблять його усі колеги так, що навперебій розповідали, яка ж він працьовита і щира людина. Та самого героя ми не застали: він саме лікувався у лікарні.
– До його обов’язків входить лише наведення порядку у корпусі медакадемії, – розповіла комендант Ольга Миколаївна, – а він усю вулицю прибирає. Ось немає його третій тиждень – довкола безлад. А як він працює – жодної хвилини не сидить на місці. Це при тому, що Семен переніс важку операцію – йому видалили через виразку частину шлунка.
До речі, про саму Ольгу Миколаївну. Її колега розповіла, що вона стала добрим ангелом для Семена. Завдяки їй у квартирі самотнього чоловіка зробили ремонт, виплатили борги, підключили газ, електрику. Не все просто складалося у житті її підлеглого.
Коли ж нарешті із лікарні повернувся Семен Кушнір, ми застали його у саду – він старанно воював із бур’янами.
– То двірники прибирають, і дуже гарно, а я коли-не-коли папірці можу прибрати, – як школяр, почав він заперечувати свою причетність до доброї справи. – Із профілактики, можна сказати, бо вітер несе папірці у бік медакадемії.
Після цієї репліки Семена перебила чергова корпусу зі своїм категоричним: "Семене, не будь скромником", – і розповіла, що він справді прибирає вулицю, бо серце болить за рідне місто.
– Не думаю, що можу бути зразком для наслідування, – заперечив Семен Шимонович. – У мене дуже складне життя. Не зовсім складалося, було багато поганого. А тепер склалося так, що я працюю серед людей, які люблять і поважають мене. У мене ж нікого більше немає у всьому світі.
А місто своє люблю насправді – як же його не любити?
У мене ж і родини немає – не склалося. Хоча вважаю, що людина повинна жити у парі. Нинішнє ж моє холостяцтво пов’язане з тим, що живу вже по-старечому. Старого вже не хвилюють жінки. Через це живу сам.
Навіть сам себе підстригаю. Так звик, та й економія якась. У мене трюмо батьківське. Якщо мати сучасний підхід до меблів, то тут з нього велика користь – бачиш себе з усіх боків.
Чим грузин відрізняється
від єврея?
– У мене і батько, і дід були чоботарями, – пригадує. – Та й я сім років пропрацював у майстерні з ремонту взуття. Батько і дядько були професіоналами – блискуче цим займалися. Я ж був більше прив’язаний до конвеєра, бо працювати вчився вже за радянських часів. Але були у мене й подяки.
У 90-х роках я розносив телеграми. Були веселі повідомлення – тоді рідко минало без "заходь, гостем будеш", але я завше присікав такі моменти: "Поспішаю, ніколи мені". А бувало, що я, прочитавши текст телеграми, всю дорогу думав, як повідомити родичам про смерть чи хворобу.
Траплялися й веселі історії. Якось заходжу у будинок на вулиці Кочубея. При вході сидить злюща вівчарка – слина капає, очі аж іскрять. Я, ледь дихаючи, підходжу, а вона раптом змінює свій гнів на підозрілу добродушність – заходь, мовляв. Я піднявся на третій поверх, але адресата не було вдома. Залишив я у дверях повідомлення, і лише спробував зробити крок, як з-за спини почулося страшне "р-р-р-р". Вівчарка – розумна тварина, вона мене пропустила, щоби заблокувати у під’їзді. І як я не гукав про допомогу – ніхто не озвався, мабуть, усі мешканці були на роботі. Так і просидів під собачим арештом до вечора, доки не почали о шостій повертатися мешканці з роботи.
Тепер працюю в медакадемії. Знаєте, для людини, у якої в житті не все склалося так, як би хотілося, важливо, щоби її любили і поважали на роботі. Я стараюся. Навколо – професори медицини, студенти, мої рідні колеги. Щоправда, дещо сумно, що не досяг у житті професійності, роботи, яка була би серйознішою за ту, якою я займаюся.
Та й глобальне потепління на планеті мене хвилює. За прогнозами Нострадамуса, до 2064 року взагалі буде кінець. Це жарт. Але все ж таки потепління викликає негативні речі. І потопи, й екологічна небезпека, – напівсерйозно-напівжартома посміхнувся на прощання чернівчанин, який із любові до рідного міста прибирає його.
– То це жарт? – намагаюся добитися від Семена Кушніра якоїсь пишномовної фрази про Чернівці чи ще чогось, щоби закінчити матеріал.
– Знаєте, кажуть, що гумор повинен бути коротким і прозорим, як жіноча нічна сорочка, – остаточно заплутує він мене. – А чим відрізняється грузин від єврея, знаєте? І цього не знаєте... Грузин намагається виглядати кращим, ніж він є насправді, а єврей – навпаки.