«Гроші нехай дають молодим режисерам, а я і сам знайду»

---
2 749
0
Після 1986 року не знято жодного шедевру
– Під час урочистостей на честь 65-річчя Івана Миколайчука ви сказали: "Сподіваюся, що в цьому селі вже підростає дитина, яка нарешті підніме українське кіно". А на тих, хто зараз працює, не маєте надії?
– Я б так не сказав. Напевно, є молоді режисери, але їм не дають знімати, і це дуже серйозна проблема. Насправді я мав на увазі дещо інше. Просто мені дуже подобаються люди, які мешкають у Карпатах і біля них. Вони дуже природно мислять. Мислять примітивно – у кращому розумінні цього слова, у розумінні справжнього народного мистецтва. Іван вийшов звідси, і він був носієм цього народного мислення. Тому я й покладаю надії на таких людей, як він, і на цю територію.
Та і загалом я давно пропонував Київську кіностудію перенести до Львова. Я говорив про це ще двадцять років тому. Тоді б усе було гаразд. Але ж усі прагнуть до столиці, всі хочуть у центрі жити! А центр – це КДБ (як би воно потім не називалося – суть та ж сама), цензура... Якби головна кіностудія країни була у Львові, ніхто не критикував би фільм за те, що там, мовляв, городяни розмовляють українською. Це нібито дуже неприродно, а у Львові було би природно, і всі б звикли.
– Ваш фільм "Польоти уві сні та наяву" називають культовим. А які з нових стрічок можна назвати культовими, на вашу думку?
– Я вважаю, що після 1986 року жодного фільму-шедевру на колишній радянській території не з’явилося, і лише з однієї причини. Так склалося, що в Російській імперії (не важливо – царській чи радянській) ми звикли до неволі. У неволі ми класно мислимо. Нам потрібні стіни, щоб їх руйнувати. А прийшла свобода – і люди не знають, що з нею робити. Ну, бандити, ну, олігархи, ну, депутати – то й що? Не варте воно того, щоб про це справжнє кіно знімати. Клітки нам були потрібні для того, щоби їх пробивати, і ми так звикли. А без клітки жити – це також треба звикнути. Мабуть, іще років двадцять знадобиться для цього.
– І про російське кіно ви теж такої думки? Адже там зараз багато знімають, великі гроші вкладають у кіно.
– Це стосується абсолютно всіх колишніх радянських республік. Навіть прибалтів, які нібито завжди були трохи вільнішими за інші народи в Союзі. У них, кажуть, зараз зовсім "кіна нема", хоч фінансові можливості непогані. Просто тут річ не у грошах. Я вважаю, що цей період треба пережити спокійно. Не гніватися, не стікати жовчю – ось, мовляв, така була культура, а все зникло! Воно прийде саме – потрібен тільки час.
Дев’яносто відсотків – постановники, десять – режисери
– Як ви оцінюєте перший комерційний досвід в українському кіно? Наприклад, жахливчик "Штольня" бачили?
– Ні, я не бачив.
– Тому що розділяєте кіно і Кіно?
– Ні. Насправді я вважаю, що все треба знімати. Хіба що тільки не сприймаю пропаганди насильства, закликів до війни і відвертого порно. Просто в кіно є режисура, а є постановка. Дев’яносто відсотків тих, хто робить кіно, – постановники, а десять – режисери. І це нормально. Свого часу жанрове кіно, яке тепер називають комерційним, зацькували радянські критики. Але ж народ ходить саме на жанрове кіно. Утім, я можу пояснити, чому в радянські часи так поважали авторське кіно і не шанували жанрове. Просто авторське кіно саме по собі розвивається. Воно або є, або його немає. А над жанровим, тобто комерційним, треба попрацювати, гроші вкласти. І тільки тоді запрацює справжня кінопромисловість. Насамперед потрібні класні сценарії. У Голівуді вважається, що цікавий сценарій – це дев’яносто відсотків успіху. Якщо знайти захопливий сюжет, то і дурень може за ним кіно зняти – все одно буде цікаво. А у нас склалося так, що режисери самі змушені писати сценарії. І я зокрема. Але ж ми не володіємо вмінням створити таку інтригу, щоб це тримало в напрузі глядача. Якось на високому чиновницькому рівні обговорювалася ця тема, і я казав, що треба відправити кількох людей до Росії повчитися саме на сценаристів. А одна людина сказала: "Чому до Росії? Давайте краще до Америки". "Чудова думка, – відповів я. – Краще до Америки". П’ять років минуло, а справа з місця не зрушила.
"Якби ти це бачив!" – казали про "Штольню"
– Що іще важливо для українського кіно сьогодні?
– Повернути народ у кінотеатри. Одна річ – на відео дивитися, і зовсім інша – в залі, пліч-о-пліч. У цьому вже є позитивні зміни, хоча шкода, що не завдяки власним фільмам. Але добре, що вже щось почали знімати. Знаєте, у мене немає цієї зверхньості метра, як у багатьох моїх колег. Мені говорили про ту ж саму "Штольню": "Ой, якби ти це бачив!.." Я певен, що якби бачив, то нічого негативного не сказав би. Люди крок зробили – це чудово. Гроші вклали в кіно. Слава Богу!
– Де можна побачити ваш новий фільм "Ніч світла"?
– Там, де і всі інші (сміється). Він продавався у Києві на касетах, хоча до Чернівців, можливо, не дійшов. Це називається "фільми з обмеженим прокатом". Я його знімав на московські гроші, і кінопрокатна організація надрукувала всього шість копій. Решту грошей – три чверті – організація з’їла. Правду кажучи, я шкодую, що не зв’язався з приватним прокатником. Сьогодні реклама, в яку вкладають серйозні кошти, має величезне значення в кіноіндустрії. Наприклад, на розкрутку "Нічного дозору" чи "Дев’ятої роти" дванадцять мільйонів доларів було витрачено. Так в Америці працюють, тому й можуть зібрати по сімдесят і більше мільйонів за тиждень. Цього всього і ми можемо навчитися.
– Наскільки важко сьогодні режисерові зняти фільм, якщо є така потреба?
– Мені неважко. Не доводиться ходити і просити. Швидше мене просять, хоча не українці, а росіяни. До речі, я за вісімнадцять років жодної української копійки не витратив на свою роботу і дуже цим пишаюся. Якщо є в Україні гроші, нехай їх дають молодим режисерам, а я і сам знайду.


Довідка "МБ"
Балаян Роман Гургенович – кінорежисер, сценарист, продюсер, народний артист України, лауреат Державної премії СРСР. Народився 15 квітня 1941 року в Азербайджані, в Нагірному Карабаху. В 1959-61 роках – актор Степанакертського театру. Навчався на режисерському факультеті Єреванського театрального інституту. 1969 року закінчив режисерський факультет Київського театрального інституту імені І. Карпенка-Карого.


Найвідоміші фільми
"Каштанка" – 1975
"Польоти уві сні та наяву" – 1982
"Бережи мене, мій талісмане" – 1986
"Леді Макбет Мценського повіту" – 1989


Найновіший фільм
"Ніч світла" (2004) – психологічна драма, дія якої відбувається в інтернаті для сліпоглухонімих дітей. Молоді закохані викладачі інтернату Олексій та Ліка вирішили перевірити, чи доступне почуття кохання позбавленим слуху та зору людям. Вони вирішили "закохати" одне в одного юних вихованців інтернату Сашу та Олю і навіть не підозрюють, якими жахливими будуть наслідки цього експерименту.
У фільмі знімалися Ірина Купченко, Володимир Гостюхін, Олексій Панін, Андрій Кузічев, Ольга Сутулова.

Шановний відвідувач, Ви зайшли на сайт як незареєстрований користувач. Ми рекомендуємо Вам зареєструватись або зайти на сайт під своїм ім'ям.

0 коментарів

Ваше ім’я: *
Ваш e-mail: *
Код: Натисніть на зображення, щоб оновити код, якщо він нерозбірливий
Введіть код:
Читають Коментують