Після 1986 року не знято жодного шедевру– Під час урочистостей на честь 65-річчя Івана Миколайчука ви сказали: "Сподіваюся, що в цьому селі вже підростає дитина, яка нарешті підніме українське кіно". А на тих, хто зараз працює, не маєте надії?
– Я б так не сказав. Напевно, є молоді режисери, але їм не дають знімати, і це дуже серйозна проблема. Насправді я мав на увазі дещо інше. Просто мені дуже подобаються люди, які мешкають у Карпатах і біля них. Вони дуже природно мислять. Мислять примітивно – у кращому розумінні цього слова, у розумінні справжнього народного мистецтва. Іван вийшов звідси, і він був носієм цього народного мислення. Тому я й покладаю надії на таких людей, як він, і на цю територію.
Та і загалом я давно пропонував Київську кіностудію перенести до Львова. Я говорив про це ще двадцять років тому. Тоді б усе було гаразд. Але ж усі прагнуть до столиці, всі хочуть у центрі жити! А центр – це КДБ (як би воно потім не називалося – суть та ж сама), цензура... Якби головна кіностудія країни була у Львові, ніхто не критикував би фільм за те, що там, мовляв, городяни розмовляють українською. Це нібито дуже неприродно, а у Львові було би природно, і всі б звикли.
– Ваш фільм "Польоти уві сні та наяву" називають культовим. А які з нових стрічок можна назвати культовими, на вашу думку?
– Я вважаю, що після 1986 року жодного фільму-шедевру на колишній радянській території не з’явилося, і лише з однієї причини. Так склалося, що в Російській імперії (не важливо – царській чи радянській) ми звикли до неволі. У неволі ми класно мислимо. Нам потрібні стіни, щоб їх руйнувати. А прийшла свобода – і люди не знають, що з нею робити. Ну, бандити, ну, олігархи, ну, депутати – то й що? Не варте воно того, щоб про це справжнє кіно знімати. Клітки нам були потрібні для того, щоби їх пробивати, і ми так звикли. А без клітки жити – це також треба звикнути. Мабуть, іще років двадцять знадобиться для цього.
– І про російське кіно ви теж такої думки? Адже там зараз багато знімають, великі гроші вкладають у кіно.
– Це стосується абсолютно всіх колишніх радянських республік. Навіть прибалтів, які нібито завжди були трохи вільнішими за інші народи в Союзі. У них, кажуть, зараз зовсім "кіна нема", хоч фінансові можливості непогані. Просто тут річ не у грошах. Я вважаю, що цей період треба пережити спокійно. Не гніватися, не стікати жовчю – ось, мовляв, така була культура, а все зникло! Воно прийде саме – потрібен тільки час.
Дев’яносто відсотків – постановники, десять – режисери
– Як ви оцінюєте перший комерційний досвід в українському кіно? Наприклад, жахливчик "Штольня" бачили?
– Ні, я не бачив.
– Тому що розділяєте кіно і Кіно?
– Ні. Насправді я вважаю, що все треба знімати. Хіба що тільки не сприймаю пропаганди насильства, закликів до війни і відвертого порно. Просто в кіно є режисура, а є постановка. Дев’яносто відсотків тих, хто робить кіно, – постановники, а десять – режисери. І це нормально. Свого часу жанрове кіно, яке тепер називають комерційним, зацькували радянські критики. Але ж народ ходить саме на жанрове кіно. Утім, я можу пояснити, чому в радянські часи так поважали авторське кіно і не шанували жанрове. Просто авторське кіно саме по собі розвивається. Воно або є, або його немає. А над жанровим, тобто комерційним, треба попрацювати, гроші вкласти. І тільки тоді запрацює справжня кінопромисловість. Насамперед потрібні класні сценарії. У Голівуді вважається, що цікавий сценарій – це дев’яносто відсотків успіху. Якщо знайти захопливий сюжет, то і дурень може за ним кіно зняти – все одно буде цікаво. А у нас склалося так, що режисери самі змушені писати сценарії. І я зокрема. Але ж ми не володіємо вмінням створити таку інтригу, щоб це тримало в напрузі глядача. Якось на високому чиновницькому рівні обговорювалася ця тема, і я казав, що треба відправити кількох людей до Росії повчитися саме на сценаристів. А одна людина сказала: "Чому до Росії? Давайте краще до Америки". "Чудова думка, – відповів я. – Краще до Америки". П’ять років минуло, а справа з місця не зрушила.
"Якби ти це бачив!" – казали про "Штольню"
– Що іще важливо для українського кіно сьогодні?
– Повернути народ у кінотеатри. Одна річ – на відео дивитися, і зовсім інша – в залі, пліч-о-пліч. У цьому вже є позитивні зміни, хоча шкода, що не завдяки власним фільмам. Але добре, що вже щось почали знімати. Знаєте, у мене немає цієї зверхньості метра, як у багатьох моїх колег. Мені говорили про ту ж саму "Штольню": "Ой, якби ти це бачив!.." Я певен, що якби бачив, то нічого негативного не сказав би. Люди крок зробили – це чудово. Гроші вклали в кіно. Слава Богу!
– Де можна побачити ваш новий фільм "Ніч світла"?
– Там, де і всі інші (сміється). Він продавався у Києві на касетах, хоча до Чернівців, можливо, не дійшов. Це називається "фільми з обмеженим прокатом". Я його знімав на московські гроші, і кінопрокатна організація надрукувала всього шість копій. Решту грошей – три чверті – організація з’їла. Правду кажучи, я шкодую, що не зв’язався з приватним прокатником. Сьогодні реклама, в яку вкладають серйозні кошти, має величезне значення в кіноіндустрії. Наприклад, на розкрутку "Нічного дозору" чи "Дев’ятої роти" дванадцять мільйонів доларів було витрачено. Так в Америці працюють, тому й можуть зібрати по сімдесят і більше мільйонів за тиждень. Цього всього і ми можемо навчитися.
– Наскільки важко сьогодні режисерові зняти фільм, якщо є така потреба?
– Мені неважко. Не доводиться ходити і просити. Швидше мене просять, хоча не українці, а росіяни. До речі, я за вісімнадцять років жодної української копійки не витратив на свою роботу і дуже цим пишаюся. Якщо є в Україні гроші, нехай їх дають молодим режисерам, а я і сам знайду.
Довідка "МБ"
Балаян Роман Гургенович – кінорежисер, сценарист, продюсер, народний артист України, лауреат Державної премії СРСР. Народився 15 квітня 1941 року в Азербайджані, в Нагірному Карабаху. В 1959-61 роках – актор Степанакертського театру. Навчався на режисерському факультеті Єреванського театрального інституту. 1969 року закінчив режисерський факультет Київського театрального інституту імені І. Карпенка-Карого.
Найвідоміші фільми
"Каштанка" – 1975
"Польоти уві сні та наяву" – 1982
"Бережи мене, мій талісмане" – 1986
"Леді Макбет Мценського повіту" – 1989
Найновіший фільм
"Ніч світла" (2004) – психологічна драма, дія якої відбувається в інтернаті для сліпоглухонімих дітей. Молоді закохані викладачі інтернату Олексій та Ліка вирішили перевірити, чи доступне почуття кохання позбавленим слуху та зору людям. Вони вирішили "закохати" одне в одного юних вихованців інтернату Сашу та Олю і навіть не підозрюють, якими жахливими будуть наслідки цього експерименту.
У фільмі знімалися Ірина Купченко, Володимир Гостюхін, Олексій Панін, Андрій Кузічев, Ольга Сутулова.
