Того року, коли помер Іван Миколайчук, на озера прилетіли зимувати лебеді

---
3 032
0
На трасі Чернівці-Вашківці поблизу села Чортория Кіцманського району немає покажчика чи знака, який би вказував на те, що за якихось 200-300 метрів від дороги розташований музей-садиба славетного земляка-актора Івана Миколайчука, якому 15 червня виповнилося би 65 років і який залишив нам велику спадщину: фільми "Тіні забутих предків", "Білий птах з чорною ознакою", "Вавілон-ХХ", "Сон" та інші.
"Із першого дня я був неугодний сатані"
Невелика смерекова хата зі зрубу під крутим схилом, плетений з верболозів тин, кущ калини біля пам’ятника на подвір’ї… Тут 65 років тому народився кіноактор, якого знає весь світ. Батько забирав Івана з лікарні, коли розпочалася війна. У повітрі літали ворожі бомбардувальники. Один із них, побачивши селянську підводу, почав ганятися за нею, поливаючи кулеметним вогнем… "Бачиш, із першого дня народження я вже був неугодний на цьому світі сатані. Я певен, що це він – щез би під камінь – полював за мною на літаку…", – писав згодом Іван. Після війни – голод. Родину рятували корова і жорна, які радянська влада згодом опломбувала. Батько працював обхідником на залізниці. Діти допомагали полоти бур’яни та збирати сміття вздовж колії. Та коли Іван одного разу сказав батькові: "Ой, убийте мене, тату, а я цього не робитиму", – і кинув сапу, батько мовив пророчі слова: "Цей хлопець не до такої роботи".
"Пам’ятаю, я пас корову. Була така ясна золота осінь. Я гнав її до своєї череди. Вікно було відчинене, там радіо…– згадував Іван. – І зненацька хтось заграв, заспівав "Суліко". Я вперше почув цю мелодію. На мене щось найшло, я завів корову, обчистив черевики від багнюки, забрав костюм, сів у потяг, поїхав у Чернівці і почав шукати музичне училище, вчитися на артиста".
У цій колисці виколисали
десятеро дітей
У хаті призьбу підведено синьою глиною, невеликі віконця, лавка під хатою, застелена домотканим налавником – все це створює якусь неповторну ауру.
Роботу завідувача музею на добровільних засадах виконує старша сестра Івана – 74-річна Фрозина Грицюк, яка мешкає за 700 метрів від садиби-музею. По декілька разів на день вона спускається крутим схилом, щоби розповісти відвідувачам про життєвий шлях родини Миколайчуків. У сінях – кам’яні жорна, на яких мололи зерно. Ліворуч – невелика кімнатка, де стоїть ткацький верстат, різні пристрої для виготовлення ткацьких виробів.
Друга половина трохи більша: велика піч, під стінами лавки, на стінах – вишиті рушники, під стелею – жердка, на якій зберігали одяг, невеликий мисник, глиняні горшки для приготування їжі, посеред кімнати – колиска. У цій колисці виколисали 10 дітей… Згодом Іван писав: "Наша колиска у Чорториї – на маленьких дерев’яних дугах. І ось коли мама когось заколисувала, ми чули стук-стук, стук-стук по підлозі. А за вікном на груші – пугач отак … пугу-у-у-у".
За сволоками різне зілля, Іванів капелюх та валізка, з якою він їздив до Чернівців на навчання.
– Оце всі речі Івана, які є в музеї, – каже Фрозина Василівна.
Чимало є й різних репродукцій із фільмів, у яких знімався Іван, фотографії, книга відгуків, альбом віршів Ліни Костенко.
– У червні приїде багато Іванових друзів із Києва, – додає Фрозина Василівна, – ми приймаємо усіх. Переночувати можна в крайній хаті. Онде через дорогу подвір’я. Будинок збудували Іван із Марічкою. Хата була вкрита соломою, декілька років тому її реставрували, замінили зруб, а всередині все залишилося, як було раніше. Оце нещодавно накрили шифером, бо немає тепер житніх околотів та майстрів, які б накрили хату.
Мама надовго пережила сина
– Ми всі важко переживали смерть Івана, та найбільше – мама…, – каже Фрозина Василівна. – Бувало, вдосвіта схоплювалася: "У Івана немає чистого рушника, піду поміняю, зготовлю йому щось на дорогу…" – і йшла з хати через подвір’я до садиби-музею, де народився і виріс її син… Мама померла, коли їй минуло 90. Іван помер у 1987 році, потім – Кость, Марія, Дмитро… Анна живе у Львові, Іванна – в Розтоках на Путильщині, Микола – у Києві, Михайло – в Чернівцях, найменший Юрко – через подвір’я від рідної хати.
Того року, коли помер Іван, на чорторийські озера прилетіли зимувати лебеді. Їх так тепер і називають – Іванова лебедина зграя. Місцеві жителі кажуть, що то Іванова душа повернулася до Чорториї.
Шановний відвідувач, Ви зайшли на сайт як незареєстрований користувач. Ми рекомендуємо Вам зареєструватись або зайти на сайт під своїм ім'ям.

0 коментарів

Ваше ім’я: *
Ваш e-mail: *
Код: Натисніть на зображення, щоб оновити код, якщо він нерозбірливий
Введіть код:
Читають Коментують