Того року, коли помер Іван Миколайчук, на озера прилетіли зимувати лебеді

На трасі Чернівці-Вашківці поблизу села Чортория Кіцманського району немає покажчика чи знака, який би вказував на те, що за якихось 200-300 метрів від дороги розташований музей-садиба славетного земляка-актора Івана Миколайчука, якому 15 червня виповнилося би 65 років і який залишив нам велику спадщину: фільми "Тіні забутих предків", "Білий птах з чорною ознакою", "Вавілон-ХХ", "Сон" та інші.
"Із першого дня я був неугодний сатані"
Невелика смерекова хата зі зрубу під крутим схилом, плетений з верболозів тин, кущ калини біля пам’ятника на подвір’ї… Тут 65 років тому народився кіноактор, якого знає весь світ. Батько забирав Івана з лікарні, коли розпочалася війна. У повітрі літали ворожі бомбардувальники. Один із них, побачивши селянську підводу, почав ганятися за нею, поливаючи кулеметним вогнем… "Бачиш, із першого дня народження я вже був неугодний на цьому світі сатані. Я певен, що це він – щез би під камінь – полював за мною на літаку…", – писав згодом Іван. Після війни – голод. Родину рятували корова і жорна, які радянська влада згодом опломбувала. Батько працював обхідником на залізниці. Діти допомагали полоти бур’яни та збирати сміття вздовж колії. Та коли Іван одного разу сказав батькові: "Ой, убийте мене, тату, а я цього не робитиму", – і кинув сапу, батько мовив пророчі слова: "Цей хлопець не до такої роботи".
"Пам’ятаю, я пас корову. Була така ясна золота осінь. Я гнав її до своєї череди. Вікно було відчинене, там радіо…– згадував Іван. – І зненацька хтось заграв, заспівав "Суліко". Я вперше почув цю мелодію. На мене щось найшло, я завів корову, обчистив черевики від багнюки, забрав костюм, сів у потяг, поїхав у Чернівці і почав шукати музичне училище, вчитися на артиста".
У цій колисці виколисали
десятеро дітей
У хаті призьбу підведено синьою глиною, невеликі віконця, лавка під хатою, застелена домотканим налавником – все це створює якусь неповторну ауру.
Роботу завідувача музею на добровільних засадах виконує старша сестра Івана – 74-річна Фрозина Грицюк, яка мешкає за 700 метрів від садиби-музею. По декілька разів на день вона спускається крутим схилом, щоби розповісти відвідувачам про життєвий шлях родини Миколайчуків. У сінях – кам’яні жорна, на яких мололи зерно. Ліворуч – невелика кімнатка, де стоїть ткацький верстат, різні пристрої для виготовлення ткацьких виробів.
Друга половина трохи більша: велика піч, під стінами лавки, на стінах – вишиті рушники, під стелею – жердка, на якій зберігали одяг, невеликий мисник, глиняні горшки для приготування їжі, посеред кімнати – колиска. У цій колисці виколисали 10 дітей… Згодом Іван писав: "Наша колиска у Чорториї – на маленьких дерев’яних дугах. І ось коли мама когось заколисувала, ми чули стук-стук, стук-стук по підлозі. А за вікном на груші – пугач отак … пугу-у-у-у".
За сволоками різне зілля, Іванів капелюх та валізка, з якою він їздив до Чернівців на навчання.
– Оце всі речі Івана, які є в музеї, – каже Фрозина Василівна.
Чимало є й різних репродукцій із фільмів, у яких знімався Іван, фотографії, книга відгуків, альбом віршів Ліни Костенко.
– У червні приїде багато Іванових друзів із Києва, – додає Фрозина Василівна, – ми приймаємо усіх. Переночувати можна в крайній хаті. Онде через дорогу подвір’я. Будинок збудували Іван із Марічкою. Хата була вкрита соломою, декілька років тому її реставрували, замінили зруб, а всередині все залишилося, як було раніше. Оце нещодавно накрили шифером, бо немає тепер житніх околотів та майстрів, які б накрили хату.
Мама надовго пережила сина
– Ми всі важко переживали смерть Івана, та найбільше – мама…, – каже Фрозина Василівна. – Бувало, вдосвіта схоплювалася: "У Івана немає чистого рушника, піду поміняю, зготовлю йому щось на дорогу…" – і йшла з хати через подвір’я до садиби-музею, де народився і виріс її син… Мама померла, коли їй минуло 90. Іван помер у 1987 році, потім – Кость, Марія, Дмитро… Анна живе у Львові, Іванна – в Розтоках на Путильщині, Микола – у Києві, Михайло – в Чернівцях, найменший Юрко – через подвір’я від рідної хати.
Того року, коли помер Іван, на чорторийські озера прилетіли зимувати лебеді. Їх так тепер і називають – Іванова лебедина зграя. Місцеві жителі кажуть, що то Іванова душа повернулася до Чорториї.