Зараз залишилося дуже мало тих, хто зустрів війну зі зброєю в руках і кому вдалося дожити до наших днів. Серед них і чернівчанин, полковник у відставці Іван Заярський. "У газетах писали,
що німці біля кордону відпочивають"
– Народився я восени 1921 року у Запорізькій області,– розповідає ветеран. – Школу закінчив 1939 року, отримавши атестат зрілості за десять класів із золотим обідком. Документи подав до Київського авіаційного інституту, але за відсутністю місць мене туди не прийняли, тому подався до Першого київського артилерійського училища імені Кірова. Провчився два роки. Випустили нас на два місяці раніше, ніж передбачалося. Як зараз пам’ятаю, тоді у наших газетах писалося, що німці відпочивають біля західних кордонів нашої країни. Таким було офіційне пояснення скупчення фашистських військ біля західних рубежів СРСР. Хоча військові добре розуміли, що без війни не минеться. У чині лейтенанта мене направили служити за 180 кілометрів від кордону – у район містечка Клевань Рівненської області. Прибув туди 13 червня. Через тиждень мали відбутися артилерійські стрільби зі 152-122-міліметрових гаубиць. Однак вранці, 19 червня, раптом надійшов наказ прибути з полігону в польовий табір. Тут завантажили все озброєння й поїхали, як нам сказали, укріплювати кордон. А 21 червня ми вже стояли в лісі за 15 кілометрів від містечка Любомиль. Ввечері дивилися кіно, гуляли, хтось писав листа додому. А вранці о четвертій годині розпочалася артилерійська канонада. Всіх офіцерів терміново викликали до штабу. Командир повідомив, що Німеччина розпочала війну і всім потрібно отримати польові карти. Коли глянув на карту, побачив на ній 15 кілометрів нашої території, а вся інша була чужою і вела аж до Берліна. Тоді вважалося, що воюватимемо на чужій території, а не на своїй.
У солдатів не було переляку, втікали хіба що резервісти
У нашому гаубичному полку 62-ї стрілецької дивізії паніки не було, підрозділи діяли без метушні. Не бачив я на обличчях солдатів і переляку. Сіли в автомашину, щоб їхати на спостережний пункт, який розташовувався за сім кілометрів від нас, щоби разом з піхотним офіцером корегувати артвогонь. Дорогою нас обстріляли з кулеметів німецькі літаки, які поверталися з рейду на Київ. На щастя, ніхто не потерпів. Три дні ми разом з прикордонниками утримували оборону кордону, а потім відійшли на 12-15 кілометрів на другий рубіж. І весь цей час по нас била німецька артилерія. Найбільше вражало те, що наші піхотинці були озброєні трилінійками, здатними робити шість пострілів за хвилину. А фашисти – автоматами, які стріляли 600 разів за хвилину. З тяжкими боями ми відступили аж під Чернігів. Тут німці прорвали лінію фронту в районі Гомеля (нині Республіка Білорусь, – ред). І ось 26 серпня 1941 року мене з декількома солдатами послали в розвідку до містечка Тупічева. Треба було довідатися, чи не зайняли його фашисти. Дорогою зустріли нашого офіцера, який повідомив, що містечко зайняте противником, і порадив мені повертатися. Але я хотів на власні очі переконанися, чи є у Тупічеві вороги. Ще здалеку побачив біля крайньої хати якогось чоловіка. З горища і з хати по нас почали стріляти. Розвідника поранило в стегно, а мене в ногу, пошкодивши сухожилля. Однак до наших ми дісталися самотужки. Потім три місяці лікувався у госпіталі в Махачкалі, що в Дагестані.
Доля ж армії, в якій я воював у перші дні війни, склалася катастрофічно. Майже уся п’ята армія генерала Потапова потрапила в оточення. Командувача німці намагалися завербувати й примусити воювати проти своїх. Однак він не пішов на це, а після того, як його визволили з полону, наші генерала не судили. Додам, що до армії у перші дні війни було призвано багато резервістів, які, провоювавши тиждень-другий, втікали додому.
– Після лікування від поранення я отримав піврічну відпустку і поїхав до Сталінградської області, де на одному з хуторів проживали в евакуації мої рідні, – завершує розповідь ветеран. – У жовтні 1944 року наш артполк кинули в наступ на Івано-Франківськ. Бої за Карпати були дуже тяжкими, як і в Польщі. Закінчив війну 11 травня під Прагою.
