Мати покійного військовослужбовця строкової служби Павла Базюка Флорія Антонівна разом з молодшим сином Ярославом, коли ми приїхали у село, саме повернулася з Чернівців.
– Були у військовій прокуратурі, хочемо, щоб розслідування щодо причини смерті Павлика здійснювалося об’єктивно,– каже жінка.– Бо мені здається, що справжню причину його смерті приховують. Боже, як мій Павлик хотів жити!
"Раніше син не мав проблем зі здоров’ям"
– Павлик дуже хотів служити в армії, казав, що справжнім чоловіком є той, хто був солдатом. Призвали його восени минулого року, потрапив син у навчальний підрозділ залізничних військ у Чернігові. Після цього служив у 18-му окремому мостовому загоні у Чопі Закарпатської області. Казав, що незабаром приїде у відпустку. Місяць тому він повідомив, що приїде на Великдень, хоча братові сказав, що буде на 8 Березня, мовляв, це буде для мами сюрпризом.
– Однак ще наприкінці минулого року, – продовжує Флорія Антонівна, – син попросив, щоби забрала його звідти. Запитувала – чому? Може, б’ють? Відповідав син не конкретно, мовляв, пізніше розповім. А ще скаржився, що болить спина й поперек. Думала, що через важку роботу, адже цей підрозділ використовують для риття траншей, укріплення берегових дамб. Але раніше син не мав проблем із здоров’ям. А 7 березня племінниця Майя сказала, що мене шукають з військової частини й дала номер телефону командира майора Олега Паламарчука. Той попросив приїхати, бо "ваш син у лікарні". Приїхали ми о пів на п’яту ранку. Командир нас чекав і повідомив, що Павла перевели до реанімаційного відділення обласної лікарні. А хвороба у нього – лептоспіроз.
"Давали за сина долари, але я не взяла"
За словами матері, Павло лежав під системами жовтий, як віск. Лікарі казали, що хвороба виліковна. Йому мали робити переливання крові.
– Я запитала, чому так пізно, на що отримала відповідь, що потрібно очистити заражену кров, – каже мати покійного.– У лікарні ми з Ярославом були півтори години. Павлик ледь розмовляв, марив і спав. Нас відвезли до військового гуртожитку у Чопі, показали військову частину, де служив син. А невдовзі нам знову зателефонували з лікарні. Машину ми чекали півтори години. У лікарні біля сина весь час "крутився" якийсь військовий зі Львова. Був там і начмед лікарні, який сказав: "Це моя провина, потрібно було за ним (Павлом) краще дивитися". І повідомив, що у сина була сильна зовнішня кровотеча. Біля Павлика ми були до вечора, а потім знову нас відвезли до гуртожитку. Звичайно, я хотіла, щоб сина перевели на лікування до Чернівців, але командир сказав, що не варто хвилюватися. А 9 березня мені сказали терміново їхати до лікарні. Біля лікувальної установи нас зустрів отой незнайомий офіцер зі Львова і повідомив, що Павлик помер. Глянути на сина мене не пустили – він був у морзі. Взявши таксі, поїхала до прокуратури, де й розповіла про смерть Павлика. Пізніше тіло сина завезли в частину, де його рота попрощалася з ним. Звичайно, здіснювали розтин трупа, причому в присутності працівників військової прокуратури. З Ужгорода виїхали пополудні. На території Львівської області годину чекали на якусь автомашину. Приїхали два вищі офіцери, пропонували повну жменю стодоларових куп’юр, казали, що "всі старалися, аби ваш син вижив". Грошей я не взяла. Командир мені казав, що Павлик міг надихатися щурячих екскрементів. Але де саме, не міг повідомити. Зрештою, чому не захворіли на лептоспіроз інші солдати? Після розтину чула, як лікарі говорили між собою, що у сина з нирок майже нічого не залишилося, а легені залиті кров’ю. До речі, командир загону лише на похороні 11 березня дав інтерв’ю телевізійникам, а до того не хотів спілкуватися з журналістами. Не спілкувалися з людьми й четверо солдатів, які разом з двома офіцерами привезли тіло Павла додому. Мабуть, їм заборонили. А командир роти навіть біля хати не був, дивився на похоронну процесію з іншої вулиці. Довіку буду каятися, що не поїхала до Павлика тоді, коли він просив мене забрати його з того Чопа.
– Днями мені зателефонував якийсь анонім і сказав, що у військовій частині, де служив Павло, відібрали у солдатів всі мобільники, і "що через місяць, коли я звільнюся, ви дізнаєтеся про справжню причину загибелі сина", – продовжує Флорія Базюк. – Але я майже на сто відсотків впевнена, що мого хлопчика вбили. Бо ще задовго до своєї смерті він дуже просив, аби ми купили йому дорогий мобільний телефон з фото- і кінокамерою. Запитувала, навіщо він йому, відповів, що скаже при зустрічі. Ми не виконали його прохання, бо він мав мобільника. Можливо, хтось вимагав у нього "крутий" телефон. Раджу батькам, у яких діти служать в армії: поїдьте, подивіться, як вони там, щоби потім не було пізно.
За цим випадком зараз здійснюється розслідування. Хоча командир військової частини впевнений, що солдатів у ній не б’ють. Фахівці санепідемстанції збудника лептоспірозу у військовій частині не виявили і жодних заходів, щоби убезпечити від зараження інших солдатів, там не вживають.
Як повідомив заступник обласного військового комісара Віталій Чурай, останній випадок смерті солдата-буковинця в армії був 2005 року. Тоді під час десантування вітер відніс десантника з Чернівців у водоймище, де він втопився.