%0%Щодня Сергій Новиков, йдучи на роботу чи на прогулянку, через силу долає десятки сходинок, які для нього – наче сходження на Говерлу (мешкає він на третьому поверсі).
– Та він ніколи не поскаржиться, як би погано йому не було, – каже Людмила Павлівна, мати Сергія. – Трапляється, ногу натре до крові, але мовчить, щоби мене не хвилювати. І лише вдома, знімаючи взуття, бачу, які муки він терпів, піднімаючись сходами.
– У Сергійка була родова травма, як наслідок – дитячий церебральний параліч та інші ускладнення, – продовжує жінка. – Та ні лікарі, ні соціальні служби особливо не переймалися його здоров’ям. Ми намагалися його лікувати – возили до різних санаторіїв, водили на оздоровчі процедури. Він навіть почав ходити, лише з паличкою. Та потрібно було щороку їздити до Євпаторії, де є один із кращих санаторіїв. Але вже багато років нам не виділяють путівок, а поїхати за власні кошти не можемо. Ще чотири роки тому стали в органах соцзахисту на чергу – тепер 34-ті. А Сергій із задоволенням поїхав би навіть до будинку відпочинку "Зелені пагорби", що у Вижницькому районі. Головне для нього – свіже повітря, трава, по якій він би походив босоніж, будиночок без сходів.
Мама писала
синові лекції
Середню школу Сергій закінчив зі "срібною" медаллю. До четвертого класу він їздив щодня із мамою на тролейбусі до школи
№14, що на вулиці Боженка. І не пропустив жодного уроку! Під час занять сина Людмила Павлівна сиділа на шкільному горищі і робила креслення, яке брала додому із заводу "Гравітон", де працювала. Пізніше жалісливі вчителі почали впускати її до учительської. А на перервах жінка бігла в клас, щоби швидко поміняти синові книжки та зошити, нагодувати і відвести до вбиральні. З п’ятого класу вчителі почали приходити до Сергія додому. А коли у мікрорайоні "Гравітон" відкрилася школа №28, хлопчина перейшов туди.
– І вчителі, і директор школи, і однокласники ставилися до мене дуже добре, отож я ніколи не почувався приниженим чи ображеним, а таким – як усі, – каже Сергій. – Завдяки їм усім я й закінчив школу зі "срібною" медаллю, що дало мені змогу вступити на заочне відділення університету на економічний факультет за співбесідою. І тут теж пощастило з викладачами та однокурсниками, які мені дуже допомогли.
Людмила Павлівна ходила з сином на лекції та іспити. І акуратно нотувала все, бо Сергій не встигав так швидко писати. За всі роки навчання він отримав лише три "добре", решту – "відмінно". До іспитів готувався разом із батьком.
– Дівчата в групі завжди просили Сергійка йти першим, бо він добре відповідав і піднімав настрій викладачам, – розповідає Людмила Павлівна. – А потім вимагали доторкнутися до кожної одногрупниці своєю "заліковкою", вважаючи це доброю прикметою.
Університет Сергій закінчив 2000 року із "червоним" дипломом.
На роботу йде в білій сорочці з краваткою
Після закінчення університету хлопець одразу ж захотів працювати. Людмила Павлівна звернулася до директора обласного центру науково-технічної творчості учнівської молоді Петра Плішка з проханням підшукати синові якусь роботу. І той відразу ж перейнявся її турботами. Так Сергій почав вести гурток "Юний економіст" у рідній 28-й школі.
– У гуртку займаються учні 7-11 класів, – розповідає хлопець. – Я викладаю для них основи економічної теорії. За сім років 20 моїх гуртківців обрали спеціальність економіста. Деякі з них і досі користуються конспектами моїх лекцій. Не можу вже дочекатися, коли закінчаться літні канікули і я знову зустрінуся зі своїми учнями.
– На роботу син ходить наче на свято: одягає білу сорочку з краваткою, костюм, – хвалиться Людмила Павлівна. – І дуже серйозно – по декілька годин готується до занять. Спочатку на нього трохи оглядалися молодші школярі. А потім почали поважати. Чую, шепочуться між собою: "Він такий розумний". Діти зрозуміли, що Сергій – така ж людина, як й інші, тільки ходить трохи не так, бо має проблеми з ногами. І тепер ніхто не дивиться на нас із подивом та співчуттям, а навпаки – з розумінням та повагою.
А ще Сергій деякий час працював за сумісництвом на вихідні та свята в одному з магазинів, куди допоміг йому влаштуватися міський голова Микола Федорук. Хлопець підраховував усе, а Людмила Павлівна брала гроші й давала здачу. А потім їх попросили піти, мовляв, ви вже нам не потрібні. Зараз деякі завдання дає хлопцеві будівельна фірма. Є у нього комп’ютер застарілої конструкції, але працювати на ньому можна.
– Я дуже би хотів знайти гарну роботу і доброго досвідченого керівника, щоби набратися досвіду, – каже Сергій. – Сидіти склавши руки і отримувати пенсію не хочу – дуже сумно. Треба щось робити і бути комусь потрібним – так легше жити.
– Ми витримали всі труднощі тому, що в нас була міцна сім’я, – впевнена Людмила. – Часто чоловіки залишають дружин із хворими дітьми. А наш тато постійно був поруч.
– Я хотів би подякувати всім добрим людям, які зустрічалися на моєму шляху, – каже хлопець. – Навіть тим, хто подав мені руку при виході з тролейбуса чи просто посміхнувся при зустрічі. І водіям 20-ї маршрутки, котрі не беруть з нас грошей, коли ми з мамою їдемо на кладовище до бабусі. Без цієї доброти інвалідові дуже тяжко вижити.
Про свої проблеми Сергій та його мама не люблять розповідати. Та все ж Людмила Павлівна поскаржилася, як важко зараз отримати синові безкоштовне взуття на ортопедичній дільниці, де він перебуває на обліку. Раніше замовлення можна було робити безпосередньо на дільниці. А з січня нинішнього року потрібно проходити медичну комісію, у прийомні дні відмічатися в органах соцзахисту, а вже потім, отримавши відповідні документи, робити замовлення. Для інваліда І-ї групи це надзвичайно важко. І хоча Сергієві вкрай потрібне взуття, він ніяк не налаштується пройти через ці муки. Людмила Павлівна купує синові на "гуманітарці" стійкі гірські черевики зі шнурівками. Хоча зношує він їх досить швидко, тому що сильно опирається на них. Раніше і милиці-підлікотники давали безкоштовно, а тепер за пару треба заплатити 130 гривень.