На сцені музично-драматичного театру ім. О. Кобилянської відбулася прем’єра моновистави "Концерт для Ступки з оркестром". Понад годину народний артист України, художній керівник Національого театру ім. І. Франка Богдан Ступка читав вірші українських класиків та сучасників. Починалася, як її назвав сам Богдан Сильвестрович, "в’язанка" з Івана Драча, а завершилася Тарасом Шевченком і фрагментом Євангелії.
"Родзинкою" вистави була сороміцька народна поезія, яку актор читав під веселу музику в перервах між творами класиків.
Напередодні прем’єри ми поспілкувалися із Богданом Сильвестровичем.
– Як так пощастило Чернівцям, що прем’єра вашої моновистави відбувається у нас, а не в Києві?
– Мене два роки гвалтував Семен Ісакович (Цидельковський – автор ідеї вистави – ред.), щоб я зробив вечори української поезії. Тому що зараз дуже сильно на арену вийшла попса, всі забули справжнє поетичне слово.
І сказав Семен Ісакович, що якщо я це зроблю в Чернівцях, то він мені тут поставить пам’ятник. А я чоловік довірливий, тому погодився.
Тарас Бульба
не міг важити
320 кілограмів
– Ви зараз знімаєтеся у великій кіноролі – Тараса Бульби. Як почуваєтеся в цьому образі?
– Я дуже хвилювався, беручись за цю роботу, бо я все ж таки не такої фактури, як гоголівський герой. Ну, але Бортко, режисер, дуже хотів, щоби я грав. Правда, екран збільшує все: ніс стає більшим у чотири рази, голова – в десять разів, вухо – як в якогось Навуходоносора... А в Гоголя написано: "Сів Тарас Бульба на коня двадцятипудовою вагою, аж кінь пригнувся". Ми почали думати, що ж це таке 20 пудів. Один пуд – це 16 кілограмів. Почали рахувати – 320 кілограмів! Такі люди просто не ходять, вони тільки сидять і лежать. Та в Гоголя це ж не єдине перебільшення. Він же написав: "Редкая птица долетит до середины Днепра". А перелітає навіть горобець...
Ми почали знімати фільм з кінця – зі страти. Знімати в Запоріжжі, Ялті і тут біля вас – у Кам’янці-Подільському, Хотині. Зараз ідуть павільйони у Петербурзі. Маму грає Ада Роговцева. Там і Лесь Сердюк зайнятий, і ще деякі актори з України. Багато галасу наробило інтерв’ю Боярського, де він розповідав, що нарешті зіграє "русского казака со всей удалью". Доведеться прочитати йому лекцію, якого козака він грає насправді. Тарасових синів грають Ігор Петренко і Володимир Вдовиченков. З Петренком я знімався у "Водії для Віри", там я трошки його всиновив. Шкода, що не грає Сергій Гармаш, бо я теж його усиновив. Вони до мене звертаються "батьку". Це приємно.
– Крім чернівчан, хтось іще побачить "Концерт для Ступки з оркестром"?
– Звичайно. Можна у Москві показати. Можна у Польщу їхати – куди завгодно. Я взагалі хотів зробити такий цикл вистав, щоби сучасна поезія шістдесятників – польських, російських, чеських, словацьких – звучала. І читати в оригіналі. Можливо, я ще це зроблю, коли буду в цих країнах. Отож Чернівці у мене як запуск ракети. Перший космонавт український – Каденюк – звідси. Тож я за прикладом Каденюка запускаюся.
– Чи зрозуміють в інших країнах українську поезію без перекладу?
– Коли я у Польщі читав монолог Тев’є українською мовою, то вони так приймали, ніби в Києві. І коли ми їхали на гастролі в Санкт-Ленінград (ну, не можу я назвати його Санкт-Петербургом, бо одразу бачу царя, царицю, Шевченка, який у кожусі з великим червоним шарфом ходить по Невському і якому кажуть "Тарас, привези и нам такой же кожух". А він відповідав: "Не привезу – я один буду ходити в такому")... Отже, коли ми грали комерційні гастролі, був ущент набитий зал. Для тих, хто не знає мови, були навушники. Під кінець вистави п’ятеро людей тримали навушники. Ну, може, п’ятнадцять. І приймали точно так, як приймають у Києві. А "Наталку-Полтавку" ми возили до Москви, на 250-річчя Малого театру. Я ризикнув – узяв "Наталку" в сучасній обробці. Це теж була комерційна поїздка – квитки коштували від 30 до 150 доларів, і знову битком набитий зал.
У Росії залишилися імперські амбіції
– Ви багато працюєте в Росії. Це вам не заважає бути українським патріотом?
– Я вам скажу, що Тарас Шевченко жив у Санкт-Петербурзі, але не був меншим патріотом, ніж хтось інший, хто мешкав в Україні. Я ж отримую листи, в яких мені пишуть: продався, запроданець... Колись переважно анонімно, а тепер вже люди виступають у пресі. А я тим часом висловлююся в російській пресі: що я думаю про їхні імперські погляди на історію України. Це ж була імперія, імперське мислення залишилося досі, імперські амбіції.
Я зустрічаюся в Росії з українцями, які вже там давно мешкають. Доводиться у бесідах їм багато що пояснювати. Ось нещодавно я зустрічався з Іриною Купченко. Вона жила в Києві, вчилася в українській школі. Вона дуже не любить Петра І та Катерину ІІ, я теж. І водночас вона такі речі говорить! Що тут забороняють російську мову. Це ж дурниці просто, але вона ж їх десь почула чи прочитала.
– Як ви ставитеся до того, що Україну на "Євробаченні" представлятиме Сердючка?
– Це, мабуть, тому що минулого року фіни перемогли, от у нас і вирішили, що треба теж якусь клоунаду показати. Але не треба дуже серйозно ставитися до "Євробачення", бо це попса. Це такий рівень – вуличний, хуліганський, просто низький. Ви можете послати туди Образцову чи нашу Вікторію Лук’янець, яка зараз співає у Віденській опері, і вони там ніякого місця не займуть. Але це не значить, що вони нічого не варті. В Америці є, наприклад, конкурс на найгірших акторів і актрис. Навіть Шерон Стоун туди потрапила, хоча вона дуже хороша актриса.
Гонорари кінозірок вигадують журналісти
– А хто іще, крім Шерон Стоун, вам подобається з голівудських акторів, і з ким би ви хотіли попрацювати в Голівуді?
– У Голівуді я вже не знімуся – пізно. Але я б хотів "Оскара" дістати... Мені подобаються Ніколсон, Пенн, Де Ніро – кажуть, інколи ми подібні з ним буваємо. Місцями. Якось навіть трапилася хохма із цим у Лос-Анджелесі, коли я там був на зйомках серіалу. Поставили таке високе барне крісло на тротуарі, я в ньому сиджу, відпочиваю... Ну, не знаю точно, бо задрімав, але мені потім розповіли, що зупинилася жінка, вийшла з машини і бігла через вулицю, щоби улюблений Де Ніро дав їй автограф. Її до мене не пустили. Підозрюю, що мене все ж таки розіграли. Правда, коли я ходив по магазинах Лос-Анджелеса... Я ж не ходив, звичайно, де щось таке ексклюзивне, а там, де нормальні люди ходять, підбирав якийсь костюмчик. То на мене там такими круглими очима дивилися! Мовляв, що він тут робить, де за сто доларів можна щось купити. Він же повинен купувати там, де труси 32 тисячі доларів коштують!
– Тоді запитання до теми: які у вас гонорари в кіно?
– Це секрет.
– А ось про російських акторів вже можна дізнатися, хто скільки заробляє...
– Це не вони говорять, це журналісти вигадують, насправді ніхто про це ніколи не скаже. Або ж піаряться – кажуть, що вони там дуже багато заробляють, щоб набити собі ціну. А взагалі це некоректне запитання. Значно коректніше запитувати в якогось чиновника, скільки він украв.