Класифікувати письменників можна по-різному. Для мене особисто з роками все суттєвішим критерієм стає такий: чи хотів би я сходити з цим письменником на кухоль пива? Наприклад, з Достоєвським? Боронь Боже. Тобто я, звісно, розумію, що з погляду дослідження психіки персонажів Достоєвський був неперевершеним генієм, але так само я розумію, що десь на тридцятій секунді розмови через суто людську антипатію мені довелося б розбити згаданий кухоль на його геніальній ортодоксально-шовіністичній голові.
На відміну від Достоєвського, Анджей Бобковський геніальним письменником, мабуть, не був. Зате він був геніально вільною особистістю з рідкісною "резистентністю" організму до будь-яких ідеологічних інфекцій. Тому жодна з численних суспільно-політичних епідемій ХХ століття його не зачепила. Комунізм, націонал-соціалізм, демократія, народ, держава – в усьому цьому зовсім юний Бобковський розгледів гівна варті фікції, вигадані лише для того, щоб поневолити окрему людину. Тим часом саме така людина, свідома своєї індивідуальної свободи, свого права хоч би й здохнути з голоду внаслідок власного вільного вибору, становить в очах Бобковського єдину нефіктивну цінність. Одне слово, давно мені не траплявся хтось настільки ж емоційно і світоглядно близький, як цей "космополяк", цей "хуліган", що вмів бути милим і дотепним, вмів працювати по 16 годин на добу і без ремствувань долати які завгодно труднощі, але просто скаженів від найменших спроб перешкодити йому говорити, писати і робити те, що він вважав за потрібне.
Його найважливішою книгою у підсумку виявився виданий 50 років тому в Парижі щоденник часів 2-ї світової війни "Szkice piуrkiem". Днями цей щоденник під іншою назвою – "Війна і спокій" – з’явився в українському перекладі Олеся Герасима. З чим я нас усіх і вітаю: дуже актуальна книга для такої опереткової державки, як наша. Втім, Бобковський – це якраз той випадок, коли доречно сказати: головним художнім твором автора було саме по собі його життя. Він народився в Австрії, освіту поетапно здобув у Торуні, Кракові й Варшаві. Син генерала, небіж міністра і за сумісництвом зятя президента Польщі, Анджей Бобковський певно міг би легко досягти кар’єрних вершин. Але не досяг. Бо не захотів. Захотів натомість виїхати до Франції і без сторонньої допомоги облаштувати своє життя у чужому середовищі. Власне там і перебув занотовану в щоденнику німецьку окупацію (у перші ж дні війни Бобковський намагається записатися добровольцем на фронт, щоб не позбавляти себе, як він сам це визначає у притаманній йому манері, єдиного привілею справжнього поляка – вмерти за кохану вітчизну стільки разів, скільки вдасться. Не вдалося жодного). По війні – новий поворот: поки інші святкують перемогу, Бобковський все виразніше відчуває в цілій Європі нестерпний для нього сморід "російського духу". Якщо ця навала людиноподібних термітів, рабів генералісимуса Сталіна має називатися визволенням Європи, то бувай здорова, Європо! – вигукує він і назавжди виїжджає аж до Гватемали, де знову мусить розпочинати все спочатку…
Згідно з Бобковським, сутність письменницької праці полягає не в умінні добре писати (бо цього можна навчити кожного), а в умінні добре бачити. І він бачить. Бачить, що на німецько-совєтському фронті нормальна людина не може співчувати жодній зі сторін, бо це – війна зрадників класичної Європи з її гробарями. Хоча на більший його осуд, здається, заслуговує все-таки Німеччина: вона ж бо колись була співтворцем тих цінностей, які тепер сама нищить. Що ж до Росії, то її як втілення азійського хамства навіть засуджувати неможливо. Її можна лише ненавидіти: "Я від початку якнайчастіше вживаю слова "Росія" і "росіяни", бо тут зовсім не йдеться про комунізм, про зміну устрою. Це все надбудови – суттю є Росія, споконвічна Росія, яка настільки не знає і не розуміє поняття "свобода", що не потребує її… Я ненавидів їх завжди, змалечку, і сьогодні ненавиджу їх настільки "чисто", наскільки "чистим" є їхній цинізм". Так само добре бачить Бобковський і нібито "героїчну боротьбу нескореної Франції", яка насправді під час війни тільки те й робила, що гонорово вилизувала окупаційну задницю. Її поведінка породжує в свідомості автора "Війни і спокою" образ давно зів’ялої проститутки, яка досі корчить із себе Орлеанську Діву.
Ну і, звичайно, багато найгіркіших слів щоденника присвячено розчавленій жорнами двох тоталітаризмів і зрадженій союзниками Польщі, неможливість повернення до якої з кожним днем стає для Бобковського все очевиднішою. Шкода, але нічого не вдієш: якщо всі твої зусилля приречені бути марними і якщо приправлена патріотичним соусом поразка – це єдина страва, яку тобі може запропонувати батьківщина, значить треба пошукати іншу батьківщину. І це рішення Бобковського видається мені дедалі правильнішим.
