Я дуже люблю Богуміла Грабала. Але я не дуже розумію, як про нього слід писати. Певно, кожен з нас, крім зовсім уже безнадійних дурнів, не раз і не двічі зіштовхується в житті з речами, яких не може зрозуміти. Наприклад, чому письменник, який прожив довге і в усіх значеннях слова важке життя, саме тоді, коли воно перестало бути важким (принаймні, так це мусило сприйматися збоку) і постало у вигляді всіляких закордонних запрошень, премій, нагород, вшанувань (унікальний випадок у міжнародній політиці: на честь Грабала чеський Президент Вацлав Гавел провів зустріч з Біллом Клінтоном в улюбленому пивбарі письменника "Під золотим тигром") – отже, чому саме тоді (тобто рівно десять років тому) Грабал узяв і наклав на себе руки? Який сенс узагалі накладати на себе руки у 83-річному віці в лікарні, коли до цвинтаря і так залишалося палицею докинути?
Гаразд, смерть – у принципі штука загадкова. Але й у житті Грабала не бракувало безглуздих вчинків. Після розчавленої совєтськими танками Празької весни 1968 року влада тодішньої Чехословаччини впритул зайнялася ідеологічним перевихованням письменників. Дійшла черга й до Грабала, котрий раптом розродився гиденьким інтерв’ю, де покаявся у старих гріхах і по суті благословив комуністичний режим на нові "звершення". Навіщо він це зробив? Зі страху? Але Чехословаччина 70-х років – це не сталінський СРСР: письменників залякували, засуджували, кидали до в’язниць, а все ж не розстрілювали. Та й чим аж так могла налякати в’язниця людину, яка впродовж тридцяти років працювала комірником, черговим на залізничній станції, страхувальним агентом, робітником у ливарному цеху чи пресувальником на складі макулатури? Може, в такий – покаянний – спосіб Грабал хотів вибити собі дозвіл друкуватися? Але найкращі його твори (зокрема, "Я обслуговував англійського короля" або "Надто гучна самотність") все одно залишалися офіційно забороненими, а з іншого боку, жодні заборони не припинили їхнього самвидавівського поширення. Зрештою, Грабал міг просто емігрувати (як це зробили Мілан Кундера чи Йозеф Шкворецький), забезпечивши собі і свободу, і славу, і гроші. Тим більше, що знятий за його "Потягами під особливим наглядом" однойменний фільм Іржі Менцля ще наприкінці 60-х отримав "Оскара". Натомість письменник вибрав найгірший з можливих варіантів. Чому? Незрозуміло.
Зате зрозумілим є інше. "Пасивний", сповнений одночасно іронії і співчуття спостерігач покаліченого чеського життя Богуміл Грабал у підсумку виявився незрівнянно кращим письменником, ніж його значно хоробріші колеги по перу. Сьогодні дослідники схильні вважати Грабала чи не найадекватнішим вираженням чеського національного характеру. Поки інші – більші – народи проливали чужу і свою кров, маленькі чехи, попиваючи смачне пиво, у масі своїй займалися самозбереженням. Як писав Йозеф Кроутвор, "маленький чешунчик у приватному житті може бути великою людиною, але залишається маленькою в житті суспільному… Марноті стосунків відповідає вбога історія і навпаки". З цього погляду чехи подібні до нас – молодих і не дуже буковинців (щоправда, знову незрозуміло, чому вони врешті-решт досягли всього, про що несміливо мріяли по гашеківсько-грабалівських шинках, а ми – ні).
Улюблені герої Грабала – це, незлостиво кажучи, вар’яти. Саме так, до речі, називається єдина на сьогодні видана в Україні збірка його оповідань у перекладі Юрія Винничука. Грабал і сам був таким "вар’ятом": любив книжки, котів, голубів і – попри все – людей. Навіть тих, котрі писали йому: "Ти, свинюко неспарована, котру нині всі підносять до небес, коли ти нарешті перестанеш затруювати людські душі своїми плюгавими вибриками? … Хтось створив довкіл нього славу і тепер про нього пишуть, який то файний писака. А то є лобуряка, лайдацюра, може, навіть пидарас або імпотента… Валю Вам просто в очі, руба в зуба: і не сором тобі, старий, засцяний пияцюро?" Втім, траплялися, звісно, й цілком протилежні відгуки: "Я, пане Грабале, після прочитання Ваших книг уже не маю спокою, мене постійно мучить і переслідує невимовна краса, витонченість, біль, мудрість, о Господи, хай то шляк трафить!"
Грабал любив і перших, і других – бодай за живу мову, якою неперевершено користувався й сам (на відміну від "правильної", яку він, за власним зізнанням, так ніколи до пуття й не вивчив). А ще він майже однаково любив Ісуса Христа і Лао-цзи. Майже, бо невтручання даоського вчителя мусило все-таки імпонувати йому
більше від активної жертовності християнського Спасителя. І, нарешті, Грабал знав сумну талмудівську істину: "Ми – як оливки: все найкраще віддаємо лише під пресом". Можливо, саме втрату пресу він і не зміг пережити? Відчув, позбавлений тиску, "нестерпну легкість буття" – і випурхнув у вікно.
