Теплого, але не сонячно-спекотного, а, здається, хмарного і дощового дня 1991 року вперше довелося писати на тему прощання у політичному контексті. Але тоді літо вже закінчувалося, був серпень, у Москві провалився путч так званого гекачепе і почалося остаточне руйнування Радянського Cоюзу. Прощай, імперіє, – тішилося тоді все прогресивне людство. Навіть тодішній головний поет СРСР Євг. Євтушенко піддався деструктивним настроям і натхненно прощебетав: "Империя, прощай! Россия, здравствуй!" Ейфорія була неймовірна.
Тепер знову доводиться вдаватися до теми політичного прощання, і хоча літо лише розпочинається, писати доводиться у глибокій депресії. Ні, Україна не розвалюється, як Радянський Cоюз шістнадцять років тому, це лише за надзвичайно буйної фантазії у безладному пересуванні внутрішніх військ дорогами Неньки і штурмі "беркутами" генпрокуратури можна було запідозрити спробу військового путчу. Наші умільці навіть на пародію московського гекачепе виявилися не здатними. Та все одно тема прощання у політичній тональності починає звучати зі всеперемагаючою силою. Прощатися доводиться з Україною, про яку починали мріяти національні романтики ХІХ ст. включно з Тарасом Шевченком, домріювали ідеологи національного відродження 1917-1920-х та 1940-х, а остаточно замріяли націонал-демократи початку дев’яностих років ХХ ст. На цю хронологію накладаються і спроби втілити ті мрії у реальність: УНР – УПА – Незалежність. Наразі нас цікавить остання спроба.
1991-1993 років перелякані комуністи вкупі з невмілими націоналістами спробували – через пень-колоду – будувати щось схоже на проект національної держави. Доходило до того, що тодішній начальник українського аналога радянського главпура допитував офіцерів ЗСУ, чи готові вони за потреби воювати з Росією. Під час десятирічки Кучми проект було заморожено, і про його життєздатність якийсь час нічого не було відомо. Після Майдану, після виборів минулого року і нарешті після найсвіжішої політичної кризи все стало ясно. Тієї України, про яку мріяв Великий Кобзар, січові стрільці, старшини УПА, дисиденти-шістдесятники і поет Дмитро Павличко – не буде! Але це не означає, що Україна має розпорошитися, як СРСР 1991 року. Територія і населення нікуди не подінуться. На цьому матеріалі мусить виникнути новий державний проект. Життя змусить… Це може бути, як припускають деякі політологи-романтики (є такі), цілком новий тип держави – якась джамахірія, третій гетьманат чи навіть православна теократія. Може бути використана одна з ефективних європейських моделей федеративної республіки – бельгійська, німецька чи швейцарська. Але також може бути і ситуація сучасного Іраку. Все залежить від того, хто (тобто котрі політики) візьметься будувати нову Україну.
Якщо дивитися на це все з точки зору історії, то ми повинні подякувати нинішньому владно-політичному класу і особисто Ющенкові та Януковичу за те, що вони створили цей хаос. З якого, як відомо, постає новий порядок. Бо інакше загнивання могло би тривати роками. Але, Боже збав, аби ці два Віктори очолили будівництво нової України. Як також й інші "харизматичні вожді" – Юлі-Юри, Петі ліві-Петі праві, Сан-Саничі, всі ці Барабани, Бубни, Космоси, господа Дапашлівиє і панство Мерседесенки…
Коли ми говоримо про нову політичну верхівку, це не означає, що обов’язково мають прийти лише молоді. Зрештою ми не знаємо, якими будуть вони, будівничі нової України. Ясно лише одне – це мають бути політики без гламуру. Прості, суворі, чесні. Як соратники Кромвеля, котрі в скромному чорному одязі відрубали голову королеві Англії, якого захищали вельможі в розкішних брабантських мереживах. Ну добре, ті тоді не знали, що серед транспортних засобів майбахи і бентлі, може й красивіші, але танки і бетеери – впливовіші, але ці, що собі думають?!
