Коментар тижня від Василя КОЖЕЛЯНКА

Мій розумний комп’ютер, бажаючи бути корисним, швидко виправив заголовок на "Влада багатьох". Майкрософт, знаєте. Воно подумало, що користувач – про демократію, як її декларують на історичній батьківщині нашого програмного забезпечення. Але ми саме – про владу багатих, ну, і дуже багатих. І не лише в Україні, хоча нас цікавить, насамперед "эта страна". Так ось. За чутками, у Верховній Раді уже не 300, як за попереднього скликання, а значно більше мільйонерів; за версією політолога-нардепа Д. Видріна, 92-ма відсотками доходів від приватизації в Україні користуються 50 родин; за даними Центру Разумкова, соціальне розшарування в Україні досягло небачених масштабів: близько чверті населення України перебуває за межею бідності, а співвідношення доходів найбагатших і найбідніших громадян становить 30:1 ( для порівняння: в Євросоюзі – 5,7:1); минулого тижня число легальних мільйонерів в Україні поповнилося ще одним трудівником – президентом Ющенком, а в той же час, за словами В. Литвина, цифра вивезення капіталів з України становить десь 50 мільярдів доларів. І річ не в тому, що доводиться рахувати чужі гроші, а в тому, що посідачі цих чужих, дуже великих, грошей за час незалежності остаточно і, схоже, безповоротно узурпували владу в Україні. Крім того, щодо "чиї гроші?", то це питання дискусійне, бо чимало великих капіталів збито методом грабування державного бюджету, а це – наші податки! Тому навіть за ту злиденну, в кілька десятків тисяч гривень, зарплату найвищих владців-урядовців ми маємо право запитати, чи відробляють вони ці копійки, за які ми їх найняли управляти собою. Відробляють, звісна річ, лише в чиїх інтересах?!
Якщо це когось втішить, то майнова поляризація – це процес глобальний, бо на загал у світі 50-ма відсотками всього багатства користуються два відсотки населення Землі. Є правда?
Так тривати може довго, але не безкінечно, і рано чи пізно вибухне якась нова червона революція, така собі сучасна махновщина, простіше кажучи, щось схоже на недавні бунти у Парижі й Данії, але вже у планетарних масштабах. Вожді вже вимальовуються. Це може бути президент Венесуели Уго Чавес, який обзивав в ООН Дж. Буша дияволом, що пахне сіркою, чи іранський лідер Ахмадінеджад, який шантажує західний світ атомною бомбою, або хтось із українців, про якого ще ніхто не знає, але який уже "сталить обух" у якомусь депресивному шахтарському містечку…
І якщо хтось із політиків, при владі чи ще (або вже) ні, обіцяє, що багаті поділяться з бідними, – не вірте! Він або бреше, або – що ще гірше – не розуміє, в якому світі живе. Багаті ніколи не поділяться з бідними. Таке можливо або тоді, коли влада мудра і через високі податки на багатство встановлює сяку-таку соціальну справедливість, як це практикує скандинавський соціалізм, або коли влада вчасно і серйозно, як у Франції нового часу низкою революцій, налякана. Інакше: бунт – пожежа – Шаріков – "калашніков" – кров… По-іншому не буває.
А якщо чекати, доки політики виконають свої обіцянки, можна отримати хіба що, як казав Янукович з приводу їхньої владно-міжусобної вовтузні, – "баранку від бублика".