Коли Зінаїда Боштега сказала лікарям, що вона вагітна, вони її ...зачинили у кабінеті гінеколога. "Сказали, що нікуди я звідти не вийду, доки не дам згоди на аборт. Благали, що це буде безкоштовно, страхали, що під час пологів я загину, що невідомо, яка ще дитина народиться", – тепер уже з посмішкою згадує події десятирічної давності 42-річна жінка.
Зіна сказала, що буде народжувати, і 21 березня 1995 року у Чернівецькому пологовому будинку №1 сталося справжнє диво: у прикутої до інвалідного візка Зінаїди народилася здорова дівчинка. Без модних нині кесаревих розтинів і наперекір усім, хто казав, що цього просто не може бути.
Хотіла всиновити сироту
Зараз диво-дівчинці Лілії вже 11 років, вона навчається у 4-му класі Сторожинецької школи-ліцею. Її мати каже, що Ліля – її найперша помічниця й ніколи не плаче. Хіба що хтось із дітей колись закине: "А твоя мама інвалід!" – "Вона не інвалід, у неї просто ніжки болять!" – у розпачі плаче Ліля.
Насправді назвати інвалідом Зінаїду Буштегу, яка цілими днями їздить Сторожинцем на своєму візку чи за кермом автомобіля брата, язик не повертається. Вона навіть слів таких не використовує, як "їхати на інвалідному візку", а лише – "я пішла, я поїхала".
– Були дні, коли мені жити не хотілося, – розповідає Зіна. – Двічі намагалася отруїтися. Я ж перестала ходити дуже несподівано – за один день. Змиритися з цим у 18 років було неможливо!
Після школи Зінаїда Буштега вступала до медичного училища. Та не вступила і влаштувалася санітаркою до інфекційного відділення місцевої лікарні, щоби наступного року знову спробувати долю. Та дівчина захворіла на менінгіт, наслідком якого став розсіяний склероз.
– Мене відвезли до Києва до спеціальної клініки і почалося… – розповідає вона. – Усі казали, що надії на те, що я ходитиму, вже немає, але я не могла змиритися. "Мамо, везіть мене ще інститутами", – казала я мамі. І ми їхали до Харкова. Мати несла мене на руках до поїзда, бо я навіть сидіти не могла.
Марно. Ми повернулися додому, і розпочалося нове життя: мама винесе мене вранці у двір, а сама біжить на роботу у колгосп. Захочу пити або їсти, чи навіть у туалет – мушу терпіти, доки вона не повернеться. І це у 18 років, коли мої ровесниці бігали на танці, зустрічалися з хлопцями!
Так минув десяток років. Я собі якось подумала: "Якщо заміж не вийшла, то хоча б дитинку народити…" Пішла я у Будинок дитини – просити, щоби дали на виховання сирітку. Мама ж не вічна, а не стане її – сама я на цілому світі. Три роки ходила до Будинку дитини, але мені відмовили. Сказали, що я – інвалід І групи й за мною самою потрібен догляд, а батьки – пенсіонери.
Тоді я зважилася…
Зінаїду знайома познайомила з інвалідом ІІІ групи.
– Він ходив, лише рука не працювала, – розповідає вона. – І я подумала – будемо допомагати один одному, підтримувати. Та згодом він почав випивати. "Мені такого не треба", – вирішила я для себе.
А тут дивні речі почали відбуватися зі мною – побачу на вулиці дівчинку і непритомнію. А якось під’їхала на своєму "Запорожці" до магазину, купила літрову банку консервованих кабачків – і тут же у машині їм. "О, це щось не те", – промайнуло у голові.
З пологами відправляли до Києва
Наступного дня Зіна вже була у лікаря. Та уважно оглянула її і "заспокоїла": "Вагітності немає". Та жінка відчувала: щось не так, і поїхала до Чернівців у діагностичний центр. Лікар щасливо посміхнувся: "Термін вагітності – четвертий місяць".
– У мене тієї миті серце ніби обірвалося, – згадує Зіна. – Усе полетіло кудись. Від щастя, від того дива, що у мене буде дитина…
Я повернулася до Сторожинця, де мене переконували, що я не вагітна, щоби повідомити новину лікарям. Що тут почалося! Зачинили мене у кабінеті. "Лише аборт!" – казали. Та у мене навіть сумнівів не було – буду народжувати.
Мене навіть на облік не хотіли брати: "Їдьте до Чернівців!" А у Чернівцях сказали, що відправлять із пологами до Києва.
Повідомила я і батькові Лілії, що вагітна. У відповідь почула, що я сама винна, що завагітніла, що я цього хотіла, а йому цього не треба. "Я ж тобі дав гроші на спіраль, чому ти її не поставила?" – він до мене. Я лише плечима знизую: "Зі спіраллю завагітніла! Але до тебе претензій – жодних".
Вагітність була непростою, адже Зінаїда увесь час проводила на інвалідному візку, тому дитина розвивалася, будучи затиснутою.
– Останні місяці я лежала у лікарні на збереженні й всі дні проводила у ліжку – через великий живіт не могла сидіти у візку.
Посеред тижня лікарі планували відправити мене до Києва, а я не дочекалася – народила у Чернівцях.
Два тижні Зінаїда відлежала у реанімації, доки їх з донькою не виписали.
– Повернулися ми додому з донечкою, – згадує Зіна. – Ото радості було! Коли ми її хрестили, було 56 кумів.
Над іменем довго не думала – я назвала свою дівчинку так на честь лікарки-невропатолога, яка лікувала мене ще зовсім юною. "Вилікуйте мене, я із вдячності назву колись доньку вашим іменем", – просила я її, будучи зовсім нерухомою. Чи могла вона думати, що через багато років я зустріну її в місті і покажу немовля у конверті: "Я виконала обіцянку".
Так у моєму житті з’явилася донечка. Яка це добра дитина – якби хто знав. Гарно вчиться, слухняна. Чи води уночі принести, чи накрити ковдрою, коли я лежу з температурою, – вона вже біля мене.
Я ж по господарсту все роблю – і перу, і готую, і прибираю: пересяду з візка на спеціальтні пристрої і працюю, але часто хворію – тоді мені без Лілі нікуди.
Пригадую випадок: я їй дев’ятимісячній кажу: "Якби, дитинко, ти могла мамі подати водички…". У мене мову відняло, коли за кілька хвилини вона несе з коридора ціле невелике відерце води. Як я плакала від щастя: "Я вже не сама!!!"
Ми з донею усюди разом. Коли вона ходила до дитячого садочка, я їхала за нею і везла її додому у себе на колінах – на візку. Якось вона попросила купити їй морозива, я до гаманця, а гроші забула. Дивимося, а неподалік – її тато. Я їй кажу: "Йди попроси 50 копійок на морозиво". Вона побігла, але у відповідь почула, що у нього немає грошей. Мені ніби ножем по серцю різонули. Я тоді їй сказала: "Ніколи не проси нічого – будемо обоє якось виживати". Так і живемо. А тато Лілії іноді приходить. На аліменти я його не подавала – соромно мені. Йому вже сорок, а досі хлопець. Нещодавно приходив, розповідав, що життя якось не склалося, але я відповіла: "Поїзд пішов…"
"Чиновник згадав
про мене лише
за три години"
Про труднощі людини, яка не може ходити, Зінаїда розповідає із гумором.
– Якось поїхала у справах до ОДА, але ж виїхати на поверх не можу. Дивлюся – поряд пробігає пан Мельничук, до якого я прийшла на прийом. "Зачекайте, зараз я до вас повернуся із папером та ручкою", – приязно запевнив він мене. Як пішов… Три години я чекала. Нарешті пробіг знову: "Господи, та ж я забув…."
Коли збирають інвалідів – стільки усього обіцяють! А як до справи... Як я мрію про путівку на море! Мені пообіцяли путівку до санаторію у грудні минулого року. Я приїжджаю за нею, а мені у відповідь: "Є лише до Донецька". Жодного разу за стільки років я не їздила на море…
Старий "Запорожець" мій давно розсипався, а за 11 років моя черга лише номер поміняла – з 272-ї я стала 165-ю…
Боляче, що така доля… Часом сядемо із моїм братом, а він глухонімий, подивимося один на одного і плачемо. "Чого ж ти плачеш?" – запитую його жестами. Він лише сльози ковтає і на ноги мої показує.
Але треба жити. Ось мені Бог донечку подарував, і у брата народилося двоє діток – обоє добре розмовляють. Яке то було щастя!.. Та і я не занепадаю духом: беру участь у спортивних змаганнях, минулого року стала переможницею конкурсу "Красуня на візку".
Так і живуть на світі ці дві сміливі і щасливі сторожинчанки – мати і донька. Вони увесь час поряд: тротуаром котиться візок, а поряд із ним – завжди усміхнена дівчинка. Бо вона справді щаслива. Тим щастям, про яке більшість людей навіть не підозрюють. І мрії у неї у житті дві – одна, як у багатьох її ровесників, – побачити море, а друга – особлива. "Щоби матуся знову ходила", – витирає сльози і з надією вдивляється в очі приїжджим кореспондентам вродлива дівчинка.