Українських письменників можна розділити на дві основні групи: одні пишуть добре, інші – багато. "Харківський феномен" Сергій Жадан належить до рідкісних винятків: пише і багато, і наразі добре. Нагадаємо тим, хто не читав Сергія Жадана: 31 рік, живе у Харкові, автор збірок поезії: "Цитатник", "Генерал Юда", "Пепсі", "the very very best poems, psychodelic stories of fighting and other bullshit" (вибрані поезії 1992-2000), "Балади про війну і відбудову", "Історія культури початку століття" та книг прози "Біг Мак", "Депеш Мод" і "Anarchy in The Ukr".
11 березня в БКТМ "Автограф" він запрезентував свою нову книгу "Гімн демократичної молоді".
– Кому присвячено твій "Гімн"?
– Це найліричніша з моїх прозових книг, це книга про тридцятилітніх, про наше покоління, яке формує зараз середній клас в Україні і так зване громадянське суспільство, м’ясо цього суспільства, це люди, які, попри свою неприсутність у владі, визначають усе найголовніше в цій країні. Для мене було дуже важливо передати їхній досвід, їхню боротьбу за себе і за виживання. Ця книга підсумовує мої попередні прозові книги і закриває тему.
– Ти пишеш українською мовою про східний регіон, про міста, мешканці яких у житті переважно спілкуються російською. Як ти даєш собі раду з цим "мовним питанням"?
– Це суто естетично цікава проблема для письменника. Я вже про це не раз говорив: найбільший недолік української літератури – це відсутність нормальної розмовної прози з нормальними діалогами. Хто є головними героями нашої літератури? Літератори, філологи і галичани – нормальних людей нема. У цьому й полягає причина тривалої герметичності української літератури, її невеликої популярності серед ширших кіл читачів: люди не можуть знайти там нічого про себе. Я свідомо намагаюся цю ситуацію змінити. А моя мрія – щоб за моїми книгами знімалося кіно, оскільки воно має значно більший вплив на аудиторію.
– Яким ти бачиш своє місце в загальному контексті української літератури?
– Не знаю. Я цілком можу припустити, що за п’ять років покину писати і за десять мене вже ніхто не згадає. Ну, і слава Богу: якщо все це буде розвиватися природно, то хай так і буде. Я не маю комплексів з приводу мого місця у літературі, місця в бібліотеці. Навпаки, до цих місць ставлюся з острахом. Такий приклад: кілька моїх віршів зараз включили до шкільної хрестоматії. І як вони, гади, це зробили? У мене є вірш, написаний 1993 року, про те, як я був закоханий в одну дівчину. І він починається так: "На цьому майдані все на диво пов’язане". Тепер до мене підходять люди і кажуть: "Ти що, кон’юнктурник, почав вірші про Майдан шмаляти?" Тому я проти всіх цих вибудовувань канону: хай мине якийсь час, а там буде видно.
– Ти активно береш участь у промоції своїх книжок, їздиш з презентаційними турами, тобто граєш за правилами капіталістичного шоу-бізнесу.
– Якби у нас була вибудувана вся літературна інфраструктура, потужна система книгарень, як хоча б у Польщі, якби ми мали повноцінну критику, що супроводжує появу кожної книжки, то я б, очевидно, цим культуртрегерством не займався. Власне, ця діяльність пов’язана, мабуть, з юнацькою психологічною травмою. Я пригадую 90-ті роки, коли ми намагалися на Сході України влаштовувати якісь літературні вечори, але це мало кого цікавило, люди не приходили, книги не видавалися… Тепер ситуація кардинально змінюється, мені дуже приємно бачити переповнені зали, скажімо, в Харкові, де я організовую різні фестивалі, під час яких пропагую не так себе, як інших, ще молодших авторів. На наших очах постає абсолютно нова українська література і новий український читач. Я б навіть сказав, що література – це єдиний по-справжньому успішний проект, який вдалося реалізувати в Незалежній Україні.
– У твоїх книжках багато п’ють, палять травку. Це автобіографічне?
– Я насправді не дуже люблю алкоголь. Це ніби імідж, щоби краще продавалися книги.
– Від цього краще продаються? Насправді, скільки можеш випити?
– Жартую. 1996 року у Чернівцях ми з письменником Андрієм Кокотюхою випили пляшку горілки за рекордний термін – 1 хвилину 28 секунд. На пероні.
– І як?
– Які можуть бути наслідки…. Нічого хорошого не було.
– А щодо травки?..
– Я за легалізацію легких наркотиків в Україні. Причому у мене принципова позиція. Вважаю, що суспільству України потрібно максимум суспільних свобод і відкритості. У нас воно занадто табуйоване і закрите, має купу комплексів, які, очевидно, слід з нього вичавити. Йдеться не стільки про наркотики як такі, як про декриміналізацію самого цього середовища. У нас за хапку драпу можуть посадити на декілька років. Це ненормально.
У нас усе дуже неправильно. У нас горілка, яка є фактично рідким героїном, вважається напоєм, який можна пити вранці до сніданку. Натомість легкі наркотики, які за рівнем і ступенем залежності є найменш небезпечними, у нас вважаються наркотиками, і за них саджають до в’язниці.
– Для кого пишеш?
– Для себе пишу. А видаю книги для широкого загалу читачів.
– Чи живеш з цього?
– Живу лише з цього. Я офіційно безробітний.
– Як ставишся до Спілки письменників?
– Ніяк. А куди їм діватися, коли є Спілка… Я до неї не маю жодного стосунку. З Харківською Спілкою у мене нормальні стосунки. Я навіть час від часу туди заходив, бо там редакція журналу "Березіль", який я люблю, поважаю, і де друкуюся. Коли мені було 18-19 років, вважав, що слід боротися зі Спілкою письменників, потрібно їх завалити, бо це рідкісні виродки, які далі розвивають радянську літературу. Зараз розумію, що насправді нічого особливо шкідливого у них немає.
– Чи справжній рецепт вибухівки ти описав у книзі "Депеш мод", і чи не викликали тебе через це до СБУ?
– То справжній рецепт. Не викликали. Наша СБУ не читає книг. У Росії, коли видавали книгу, цей розділ забили крапочками, бо вони дуже перелякані там з цього приводу.
– А рецептик звідки?
– У мене життя було дуже бурхливим. У молодості я спілкувався з різними політичними партіями, з різними правими і націоналістичними радикальними партіями. Членствував у всіляких фашистських українських партіях, коли мені було 17-18. Тоді мені вважалося, що це дуже кльова штука. Зараз так не здається.
– Київ, Харків, Чернівці – що більше провінція?
– Київ. Попри його адміністративну централізацію, він виніс оцей совковий стереотип, що є столиця, а є усе інше. Мені це дуже не подобається. Дуже не подобається, що Київ перебрав на себе функції Москви у Радянському Союзі. Разом з тим там найбільш снобістське і консервативне середовище. Попри те, що там ніби найбільше ресурсів, найбільше людей, ніби є якийсь шоу-бізнес, по-моєму, креативу там не дуже багато.
– Ким себе бачиш за 20 років?
– Мільйонером. Я буду чуваком, який заробив свій перший мільйон на літературі. Буду цей мільйон пропивати, просаджувати. Цілком припускаю, що покину заняття літературою і займуся чимось іншим. Може, куплю ферму і буду розводити страусів.
– А чим ти ще живеш, крім літератури? Що тебе цікавить бодай не менше, ніж вона?
– Футбол мене цікавить набагато більше, ніж література. Без книжок я ще б якось прожив, але без Андрія Шевченка – ні. Якщо Шева перестав би забивати, я просто б помер. Для мене життя цікавіше від літератури – у всіх його простих, звичайних проявах. Мені з таксистом цікавіше поговорити, ніж із філологом. Життя, якщо до нього ставитися уважно, – дуже прикольна штука.
