З Буковини виїхали 23 примусово евакуйовані мешканці Сумщини: чому так сталося?

13 дітей і 10 дорослих, яких примусово евакуювали з Сумщини на Буковину, самовільно покинули місце комфортного проживання та повернулися на територію, яка безперервно обстрілюється.

Що ж стало причиною скандалу переселенців і сторони, яка приймала еквакуйованих, з’ясовувала журналістка, яку евакуювали разом із героями статті, тому вона знає історію своїх земляків із перших вуст.

5-км "зона смерті"

Великописарівська громада Сумської області розташована в безпосередній близькості до росії: кордон із ворогом проходить по обійстях місцевих мешканців, у декого – між хатою і сараєм, розділяючи навпіл подвір’я. Війна тут розпочалася на кілька хвилин раніше, ніж у всій Україні, адже ворожі танки увійшли на нашу територію саме через Великописарівщину. Російські армійці били по населених пунктах громади, особливо – по Великій Писарівці, з різних видів смертоносного залізяччя. Тому вже в перший тиждень повномасштабного вторгнення відбулася масова евакуація місцевих мешканців.

А з 22 травня 2023 року голова Сумської ОВА Володимир Артюх оголосив примусову евакуацію тих, хто там залишився. Адже Великописарівська громада з усіх громад Сумщини потерпала від ворога найбільше. Ворожими обстрілами було пошкоджено електромережі, військова адміністрація встановила пропускний режим у 5-кілометрову зону, заборонивши туди в’їжджати РЕМу, екстреній медичній допомозі тощо. У відірваній від світу "зоні смерті" люди жили без електропостачання, інтернету та зв’язку майже рік.

Авторка цього матеріалу – воєнна журналістка, акредитована від Міноборони, тому була на всіх офіційних засіданнях Сумської обласної військової адміністрації. І постійно чула, як голова наголошував на негайній евакуації людей з Великописарівського прикордоння, попереджаючи про те, що за проведення активних бойових дій військові будуть виконувати свою роботу, а люди тільки заважатимуть.

Примус

На жаль, все так і сталося. 12 березня нинішнього року на території Великописарівської громади, яка межує з бєлгородською областю, розпочалися активні бойові дії. Місцевих мешканців вивозили колони евакуаційних автобусів з допомогою МНС, поліції, волонтерів та благодійників. Маломобільних і стареньких несли на простирадлах і клали на підлогу автівок.

За тиждень, з 12 по 18 березня, на Великописарівську громаду рф скинула понад 240 потужних авіаційних бомб типу КАБ, а також цілодобово била з потужної зброї, стерши Велику Писарівку й низку сіл з лиця землі.
А по школі, розташованій в самому центрі Великої Писарівки, російська армія вдарила (вперше в Україні) авіабомбою ОДАБ – 1500. Після удару в небо здійнялася хмара диму заввишки в 1 км. Цей термобаричний снаряд завдав ураження на площі 500 кв.м., що спричинило вибух такої сили, що місцеві жителі подумали: зірвалася ядерна бомба.

У цей час на території Великої Писарівки ще перебували діти (загалом у громаді на той момент їх було 80).

Великописарівську громаду президент офіційно визнав територією, на якій ведуться активні бойові дії, і оголосив примусову евакуацію населення.

Звісно ж, це викликало обурення серед людей, адже їхати було нікуди: всіх вивозили за 45 км до Охтирки і розселяли по шкільних спортзалах і дитсадках.

Родина Юлії та Олексія з двома дітками 5 та 12 років ховалися в підвалі власного будинку, а коли вибухи вщухали, господар виходив надвір, розпалював багаття і грів воду на каву і чай.

Шляхом примусової евакуації цю сім’ю разом з іншими мешканцями Великописарівської громади (13 дітей, серед яких – одномісячне немовля, а також 10 дорослих – їхніх батьків) доправили чотирма пересадками (майже дві доби в дорозі) до села Круглик Чернівецької області.

На новому місці

Виснажених і втомлених, на пероні залізничного вокзалу їх зустріли представники Чернівецької ОВА, а також журналістка, авторка цієї статті. Новоприбулих заселили в гуртожитку, спеціально відремонтованому під місце комфортного проживання.



Кожній родині виділили окрему обмебльовану кімнату. Місця спільного користування – кухня, санвузол і душова.

– Ми тут перші переселенці, – не міг натішитися сучасними умовами пан Олексій одразу ж після прибуття. – На кухні нова сучасна техніка: два холодильники, дві мікрохвильовки, дві плити, дві пральні машинки. Організованого харчування немає, але нас тут усім забезпечують: волонтери та місцеві жителі приносять та привозять продукти, а також речі першої необхідності.



А за тиждень чоловік розповідав про те, які щасливі тут його діти: нарешті за два роки війни спокійно виспалися! 5-річна Настуся пішла до дитячого садочка, який функціонує при цьому ж гуртожитку. А син ходить до школи, щоправда, навчається дистанційно у своїй старій школі, але в Круглику переселенцям виділи окремий клас з комп’ютерами. Отож діти і соціалізуються в новому середовищі, і зв’язок зі старим світом не переривається.

Не все так казково

Ще за тиждень думка в ВПО змінилася, вони почали скаржитися журналістці на погані побутові умови: мовляв, вже кілька днів сидять без води, адже колодязь не розрахований на таку кількість користувачів природного ресурсу.

- Ми не можемо ні помитися, ні їсти зварити, ні речі попрати, ні унітаз змити, – обурювалися герої публікації. – І взагалі, в МКП дуже холодно, опалення вимкнене, діти похворіли, ми також. Ніхто вже не ходить ні до садочка, ні до школи, застудилися.



Та найголовніша причина невдоволення мешканців Великописарівської громади в тому, що їх нібито кинули. Обдурили. Обіцяли відпочинок у санаторії, щоб діти оздоровилися, а самі завезли в зовсім інше місце, та ще й без води.

- Тому ми зараз шукаємо волонтерів, щоб нас відвезли додому, – каже Олексій. – Нас же запевняли, що за рахунок благодійників туди й назад звозять, а виходить, мало того, що ніякого санаторію ми не побачили, так ще й за свої гроші маємо додому самі вертатися! А в нас вже ні копійки ні в кого немає: витратили все на їжу та на ліки.

Після цієї розмови журналістка звернулася по коментарі до керівництва с. Круглик і попросила прокоментувати ситуацію. У відповідь почула, що переселенці наразі перебувають у складному морально–психологічному стані, їх тут нічого не влаштовує, вони агресують і висувають суцільні претензії щодо побутових умов. А найголовніші претензії стосуються обіцяного санаторного відпочинку, заради якого вони і їхали за тисячу кілометрів майже дві доби. Та навіть попри всі ці обставини, напередодні до МКП приїздили три телеканали – знімати, як чудово облаштувалися жителі багатостраждальної Сумщини на Буковині! Це ще більше роздратувало переселенців, у яких на чужині загострилося відчуття справедливості. Мовляв, ну, як можна піаритися на людському горі?!

Втеча

На третьому тижні герої матеріалу зателефонували журналістці: "Все, нарешті ми вже вдома! Щойно приїхали до Охтирки!".
Як розповіла авторці статті пані Юлія, мама двох дітей, це була саме втеча, спланована заздалегідь.

- Нас вже все дістало, - пояснює рішення Великописарівських переселенців повернутися додому жінка. – Набридло ходити брудними. Колодязь, з якого качається вода, висох. Ми звернулися до волонтерів, а ті попросили пожежників, щоб привезли нам воду хоча б помитися перед дорогою та випрати одяг. До того ж соціальні служби нам постійно загрожували, що віднімуть у нас дітей. Мовляв, ми погані батьки, бо не здаємо дітей до тутешньої сільської школи. Та найголовніше наше розчарування – це те, що нам обіцяли санаторій, а дали оцей гуртожиток у селі. І нам казали, що ми їдемо лише на три тижні, а три тижні вже пройшло, нас ніхто не везе додому.

Пані Юлія з земляками винайняли мікроавтобус, завантажили в нього речі, сіли та й поїхали. Спочатку до Чернівців, потім потягом до Києва, після того іншим потягом – до Сум, і нарешті автобусом до Охтирки. Вже з дороги зателефонували до Круглика, що поїхали додому.

Самовільно покинули прихисток

Директорка "Центру надання соціальних послуг" Хотинської громади Наталія Проскурняк має іншу версію того, що сталося.

- Ми забезпечили переселенців гарними умовами та усім необхідним, - каже співрозмовниця. – І хоча харчування в МКП й не передбачене, але ми потурбувалися, щоб у них все було: організували волонтерів та мешканців села, які приносили продукти. ВПО залишалося купити собі хіба що хліба. Медичне обслуговування ми також надали, приїжджали амбулаторні лікарі. Ніяких нарікань на нас не було – все всіх влаштовувало!

На запитання журналістки, а що ж там за проблема з водою, пані Наталія відповіла, що дійсно перебої з водою були. Бо засохла криниця. Але всі люди мають заощаджувати природні ресурси та розуміти ситуацію.

Що ж стосується погроз відібрати дітей, то цей факт очільниця Центру надання соціальних послуг спростовує. Мовляв, навіщо нам їхні діти? Та й немає підстав для вилучення їх з родин.

Чому хлопчики та дівчатка не ходять до школи? Бо батьки запевняють, що через життя в постійному стресі на Сумщині в них з’явився непереборний страх за синів і доньок, і вони бояться відпускати їх від себе бодай на кілька годин!

Наталія Проскурняк зазначає, що з переселенцями в Круглику працювали психологи: війна наклала свій страшний відбиток на цих людей, які тривалий час мешкали під постійними обстрілами. Перш за все спеціалісти приводили до ладу психічний стан дорослих: вони були дезорієнтовані, агресивні та схвильовані. Бо були налаштовані зовсім на інше, а не МКП.

Дитячі розваги теж були заплановані у сторони, яка приймала. Але, на жаль, до них черга не дійшла, бо розв’язання побутових та соціальних питань розтягнулося в часі. А переселенці, так і не дочекавшись поїздки хоча б до найближчої цікавинки – Хотинської фортеці, втекли від нудьги на буремне прикордоння.

Те, що вони самовільно покинули гуртожиток, для всіх стало шоком. Їх тут ніхто насильно не тримав, але все ж таки існують правила внутрішнього розпорядку, згідно з якими ВПО зобов’язані заздалегідь повідомити про свої наміри звільнити приміщення. Та вони навмисне вчинили по-своєму, порушивши ці правила. Щоправда, залишили за собою чистоту й порядок.

Аналізуючи ситуацію, що склалася, пані Наталія каже, що вони зробили для мешканців Сумщини все, що могли, а головне – надали їм безпеку! Тут спокійно, ракети над головою не літають. А все інше – не таке важливе зараз.
Так що ж з тим санаторієм?

Авторка публікації все ж таки розплутала ланцюг цього довгого евакуаційного маршруту і дізналася – таки, на якій ланці стався той злощасний збій – обман мешканців Сумщини.

Отже, виявляється, неправда була "спущена" зверху. І це з’ясувалося під час спілкування журналістки з начальником відділу в справах дітей Сумської області Юрієм Каліновським.

- Моїм завданням було вивезти дітей в безпечне місце, - пояснює Юрій Васильович. – Коли їх евакуювали з Великописарівської громади до Охтирки, у якій також неспокійно, а гучно, я запропонував батькам оздоровити синів та доньок на заході Україні, а саме – у санаторії Вижниці. Вони погодилися. А вже перед самим від’їздом мені повідомили з Чернівецької області, що Вижниця зайнята.

На запитання журналістки, так а чому ж не сказали людям правду, посадовець відповів, що побоявся, що ті нікуди не захочуть їхати. От і вийшло, що 23 мешканці прикордоння, які подолали понад тисячу км з чотирма пересадками, опинилися зовсім не в тому місці, куди їхали дві доби.

Ба більше, ніхто їх не повезе назад додому, як обіцяли. Адже додому вороття вже немає. У Великописарівську громаду людей, а особливо – дітей, не пускають: мертва зона.

- Територія Великописарівської громади закрита і суворо охороняється військовими, - каже Юрій Каліновський. – Блокпости попереджені, щоб не впускали туди жодної дитини. Адже там відбулася примусова евакуація і всіх вивезли.

Авторка статті, яка володіє інформацією, що в громаді є діти, поцікавилася в співрозмовника, чи здійснюються рейди з виявлення неповнолітніх осіб у "зоні смерті"? Той відповів, що так, здійснюються. І навіть виявляються хлопчики та дівчатка, які повернулися додому разом з батьками у розбомблені будинки: люди відновлюють їх та садять городи.

- Вони потрапляють до Великої Писарівки якимись невідомими нам шляхами, які ми не можемо контролювати, бо не знаємо про них, - коментує перша особа з дитячих питань Сумщини.

Де зараз знаходяться ці 13 дітей, меншому з яких усього два місяці, та їхніх 10 батьків, які 18 квітня приїхали з Буковини, посадовець поняття не має. Мовляв, десь в Охтирському районі, за 45 км від Великої Писарівки. Їх прихистили в себе небайдужі місцеві мешканці. Скільки може тривати таке розселення та що буде далі – невідомо.

- До мене по допомогу не звертався ніхто, тож справляться самі! - Юрій Васильович налаштований оптимістично.

Автор Оксана Ковальова[i][/i]