Батько Сергій та дочка Яна Статні з перших днів війни їздять на найгарячіші напрямки до військових та цивільних. "Щоразу, як повертаємося з поїздок, важко бачити два зовсім різні світи: в одному все спокійно, мирно, а в іншому уже геть немає життя…" – зізнаються Яна та її батько.
Волонтери розповіли "МБ", як почали займатися благодійністю, згадали перші поїздки на схід та зізналися, які моменти були для них найважчими.
"Двигун" у волонтерстві – дочка…"
Батько Сергій підприємець. Після 24 лютого чоловік почав волонтерити.
"Від 25 лютого щомісяця разом із донькою Яною ми виїжджаємо на гарячі напрямки, щоб відвезти допомогу військовим та місцевим жителям. На початку це не було так серйозно, як зараз. Виїжджали тоді, коли могли. Спершу відвідали деякі міста Сумщини після деокупації, потім Чернігів, згодом рушили на схід України… Я не можу повністю віддатися волонтерству, адже без підприємництва у мене не буде коштів для того, щоб їздити до наших хлопців на фронт. Це все на добровільних засадах", – розповідає Сергій.
Волонтери вже звикли до поїздок. Раз на три тижні дочка та батько приділяють час, щоб передати чергову допомогу нашим захисникам.
Батько зізнається, що "двигуном" у їхній волонтерській команді є Яна.
"Яна у нас двигун процесу. Вона займається організаційними питаннями, зборами. Я більше працюю з транспортом, доставкою вантажів. Якщо я приділяю п’ять днів на місяць, то Яна – весь час. Вона впродовж місяця збирає замовлення військових, паралельно складаємо пакети з допомогою для цивільних. Я її підтримую у всьому. Можу знайти гуманітарну допомогу, колеса для автівок придбати. Коли купуємо чергову машину для хлопців, то її треба привести до ладу, за це також відповідаю я. Відвожу її людям, які роблять це безкоштовно", – каже Сергій.
Перша поїздка волонтерів на схід України була в серпні 2022 року, тоді ж вони відвідали Часів Яр, Дружківку, Костянтинівку.
З вересня батько з дочкою та іншими благодійниками почали їздити до Бахмута.
"У нас був план їздити на деокуповані території, допомагати там. Пізніше спробували поїхати на схід. Під час першої поїздки побачили перший "шахед" (іранський безпілотник-камікадзе окупантів, – авт.). Військові його називають "мопедом". Щойно вийшли з автобуса на пункті призначення, хтось з військових крикнув, що летить "мопед". Він справді видає подібні звуки до мопеда, а я не розумів, що відбувається. Шукав, де він, а він за 50 метрів впав у школу. Це був перший такий гіркий досвід. Ми не знали, що робити, розліталися тоді, як мухи…" – згадує батько.
Поїздки на схід України стали звичними
За словами волонтерів, найважча поїздка була до Авдіївки.
"Коли ми їздили двома машинами з волонтерами до Авдіївки, то в один момент роз’їхалися в різні боки, умовно кажучи, загубилися. Тоді зв’язку не було, навігація не працювала, попередньо не домовилися, що робити у такому випадку. Страшно, адже ти їдеш і розумієш, що не знаєш тієї місцевості, і в будь-який момент це може помітити ворог. Коли їдеш туди, просто підсвідомо варто розуміти, що можеш не повернутися. Приїжджаєш на територію біля Бахмута радіусом близько десяти кілометрів, то відчуття страху замінюється на таке, що й досі не можу описати", – згадує батько.
До команди волонтерів щоразу приєднуються нові люди з різних регіонів. Є люди, які з перших днів волонтерять разом із Сергієм та Яною.
"Мій колега Василь також долучився до волонтерства з перших днів війни. Він спочатку сам передавав техніку, обладнання військовим. Потім почали разом їздити на гарячі напрямки. Також до нас приєднався односельчанин Микола, волонтер із Харкова, друзі з Тернівки, капелан Євген. Завжди важкий момент, коли Євген молиться з військовими. За один кілометр позиції окупантів, а Женя читає молитву із захисниками…" – розповідає Яна.
Яна навіть не думала, що їхня допомога досягне таких масштабів.
"Чи думала я, що так масштабно розпочну волонтерити? Якщо чесно, то ні. Ми почали з мінімального, у нашому невеличкому селі на Кіцманщині плели сітки. Разом із батьками возили допомогу родичам до військових частин. Коли побачили, що хлопців із Буковини забирають на фронт, я не могла залишатися байдужою. З часом у нас з’явилися постійні благодійники, які зараз дуже допомагають фінансово. Для того, щоб отримати людську довіру, яку ми маємо тепер, потрібно довго йти. Коли оперуєш людськими грошима, ти маєш за них відповідати. У соцмережі про все звітую. Мене вже навіть називають амбасадоркою поїздок на Донбас", – усміхається Яна.
Зараз волонтери планують здійснити чергову поїзду на фронт, щоб відвезти допомогу. Щоразу після поїздок у волонтерів на душі залишається важкий осад…
"У Вугледарі, Авдіївці, Бахмуті просто руїни. Нема вцілілих будинків, заїжджаєте, а там тільки розбитий бетон… Сьогодні ми маємо змогу сидіти в затишному закладі, спілкуватися, у той час, як на іншому кінці країни життя нема. Все обпалене, обстріляне… Окупанти безжалісно все знищують. Якщо у нас в місті спокійно, то це не означає, що війни немає. Потрібно допомагати тим людям, чим можете", – наголошує Яна.
Здійснено за підтримки Асоціації "Незалежні регіональні видавці України" та WAN-IFRA в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов'язково збігаються з офіційною позицією партнерів.
Читайте новини "МБ" у Facebook | Telegram | Viber | Instagram
