Моя бабуся Марія народилася у 1928 році у селі на межі Галичини та Буковини. Тоді село називалося Карлів і належало до Польщі. Після того, як землі Галичини у 1939 році захопив СРСР, село перейменували на Прутівку – від назви річки Прут, що протікала поруч.
Бабуся мала звичайне сільське дитинство. Пасла корову, гралася з однолітками, допомагала батькам по господарству. Ще з малих років у неї проявилася тяга до педагогічної справи: вона садовила на траві друзів-"учнів", а сама виконувала роль "учительки". Нею зрештою й стала…
А коли їй мало виповнитися 13 років, почалася радянсько-німецька війна.
"Ніколи не забуду, як 22 червня 1941 року голос Левітана по радіо повідомив про те, що о четвертій годині ранку Німеччина без всякого попередження напала на Радянський Союз і, таким чином, у нас почалася війна", - згадує бабуся.
Батька її – вже немолодого на той час – німці забрали на територію Німеччини виконувати якісь сільськогосподарські роботи.
До самих же мирних мешканців фашисти ставилися загалом непогано.
"Німці наймали музику в селі, організовували танці. Поводилися виховано", - пригадує бабуся.
Про завершення війни сповістив голос того ж таки Левітана.
"9 травня 1945 року було величезне свято. Народ висипав на поле у селі. Місцеві газди сказали всім виходити святкувати, мовляв, вони все оплатять – і музику, і їжу. Винесли багато лавочок, щоби люди сіли. Як зараз бачу, я сіла на лавку номер 14. Усі, хто міг рухатися, кинулися святкувати і танцювати. Усе село стало у величезне коло "до данцю". Свято тривало з обіду аж до п’ятої ранку…" - пригадує.
Але недовго тішилися. Почалися сутички росіян-"побєдітєлєй" із місцевими загонами УПА.
"Росіяни дуже не терпіли, якщо хтось проти них виступав. Тільки що – вивозили всю родину до Сибіру на роки. А одного ранку біля сільради ми побачили шість мертвих хлопців, яких росіяни вбили як "бандерівців". Я глянула на них і ноги мало не підкосилися. Це все були мої однокласники – чудові, розумні, добрі хлопці …" - втирає сльози бабуся.
І почалися колгоспи, колективізація. А далі – масовий голод. І хоча на Західній Україні він був менш відчутним, проте все одно їжі не вистачало.
Бабуся працювала вчителькою у сільській школі, при цьому все життя ненавиділа радянську владу. Хтось із "стукачів" доніс, що вона на похорон батька запросила священника. За це їй не дали звання "народного вчителя СРСР" буквально за кілька днів до того, як мало відбутися вручення цієї нагороди …
Бабуся завжди називала себе дитиною війни. Власне, цей статус у неї записаний і в документах. Адже у 1945 році їй було 17 років…
Коли ж вона почула, що Росія напала на Україну, сплеснула руками: "Боже, ото ніколи не думала, що переживу Другу світову і доживу до Третьої!"
Вона дуже переймається тим, що відбувається. А коли слухає, що російські війська скидають бомби на житлові будинки, розстрілюють жінок, дітей та літніх людей, жахається, кажучи, що "росіяни гірші від німців, а Путін ще більший антихрист, ніж Гітлер".
"Та невже ніхто не може ту гадину прокляту вбити, скільки він лиха вже накоїв! – обурюється бабуся. І ще більше дивується, що світ не йде воювати з Росією, щоби захистити Україну. – Чому би всім країнам разом не піти та й не знищити того Путіна з його солдатами!"
Я жартую, що на переговори треба відправити бабусю – вона одна би дала прочуханки Путіну та всьому його війську…
А ще дивлюся на своїх дітей: 4-річну доньку та 9-річного сина, і усвідомлюю, що вони ж також уже – діти війни…
Донька уже добре вивчила слово "тривога". Зачувши його, починає панікувати. Їй страшно, хоча до кінця не розуміє, що все це означає.
А бабуся Марія? Вона навіть уже не зважає на сирени і категорично відмовляється не те що в укриття спускатися, а навіть хоча би перечекати у більш безпечному коридорі.
"Помру, то помру, - відмахується рукою. – Що мені? Я вже своє прожила. Яке вже було те життя, таке було. Хочу тільки одного: щоби оці наші всі діточки жили краще від нас. І ніколи не знали, що таке війна…"
Вона тепер постійно молиться. Каже, щохвилини просить Бога про перемогу для України. Запевняє, що Бог її чує і завжди відгукується на її прохання. Хтозна, може, і тепер відгукнеться…?
22-03-2022, 16:34
0
3 549