Піаніст Йосип Ельгісер єдиний в Україні отримав Золоту медаль ЮНЕСКО і звання "Золоте ім’я світової культури". Телевізійного звукорежисера Василя Стріховича називали "батьком естрадних зірок". Завдяки йому стали відомими Софія Ротару, Володимир Івасюк, Василь Зінкевич, Назарій Яремчук, Олександр Сєров, Іво Бобул, "Смерічка".

На вручення Золотої медалі ЮНЕСКО до Брюсселю поїхала донька Йосипа Ельгісера. Офіційна церемонія відбувалася у Королівській опері, а медалі вручав бельгійський король. Він поцікавився у доньки, чому не приїхав батько і де він проживає. А потім сказав: "Перекажіть батькові, що і в маленьких містах живуть великі люди". Найвищу нагороду ЮНЕСКО чернівецький піаніст отримав за серію історичних концертів. Він зіграв напам’ять 442 твори 29 композиторів.

У концтаборі малював ікони

Сім’я Йосипа Ельгісера походила із Садгори. У домі було багато книг і рояль, на якому вчився грати хлопчик. У шість років він уже дав свій перший сольний концерт у садгірському Будинку кіно. Йосип рано навчився читати німецькою мовою, знав українську та румунську, освоїв готичний шрифт.

Та настав страшний 1941 рік… Ельгісерів разом із тисячами євреїв повели у гето на Вінничину. Йосип почув, як німецькі музиканти грали "Весільний марш Мендельсона". Хлопчик запитав у капельмейстера духового оркестру німецькою: "Чому ви граєте весільний марш, тим більше, що його автор – єврейський композитор? Краще грайте траурний марш із "Персня Нібелунгів" Вагнера. Його музику любить ваш Гітлер". Німець був здивований такою обізнаністю єврейського хлопчика і наказав солдатові дати йому хліба. Ці два чорні буханці допомогли сім’ї Ельгісерів дійти до гето. Там 12-річний Йосип малював для місцевих жителів ікони, а вони давали йому продукти. Ельгісери вижили і повернулися до рідного дому.

– Я добре знав Йосипа Ельгісера, часто бував на його концертах, – розповів завідувач кафедри музики ЧНУ Вадим Лісовий. – Уперше почув про нього ще в 12 років, коли навчався в музичній школі. Був відкритий урок нашої викладачки із сольфеджіо, де я виконував імпровізацію на пісню Глінки "Не щебечи, соловейку". Був присутній і Йосип Ельгісер. Він зазначив, що моя імпровізація цікава. Це був унікальний піаніст. Пережив концтабір, здобув медичну та музичну освіту, закінчив консерваторію. А про музику, здається, знав усе. Музиканти навіть жартували, що Ельгісер може відтворити будь-яку музику будь-якого композитора. У його творчому доробку – багато вокальних і фортепіанних творів. Він був дуже добре обізнаний з історією музики Буковини. За власні кошти видав цілу антологію під назвою "Я – буковинець". Мені запам’ятався концерт Ельгісера у 1998 році, який відбувся у театрі "Голос". Він тоді виконував твори композиторів, які відвідували Чернівці. Був у філармонії на його творчому вечорі в 1999 році. Це був незабутній концерт.

– Одразу ж після відкриття Йосип Мойсейович прийшов до нашої бібліотеки. Він багато років був знайомий з Анатолієм Добрянським, бо вони удвох вели різні мистецькі заходи, – пригадує директор муніципальної бібліотеки Леся Щербанюк. – Ельгісер теж вирішив залишити добру пам’ять про себе чернівчанам і подарувати бібліотеці книги зі своєї книгозбірні. Усе літо носив у сумочках різні видання. Ми розмістили їх на окремих поличках із написом "Із книгозбірні композитора Йосипа Ельгісера". Серед книг – унікальні мистецькі альбоми. Надвичайно цінні салонні твори австрійського періоду, які Йосип Мойсейович викупив із бібліотеки Опанаса Шевчукевича. Це класична музика, яка колись звучала в помешканнях чернівчан. Він міг годинами розповідати про музику, і очі його сяяли. Казав, що музика врятувала йому життя, коли був у концтаборі.

Помер Йосип Ельгісер у Москві – там живе його донька. Кажуть, що незадовго до смерті, коли у Києві на Євромайдані гинули люди, він щоранку по кілька годин грав мелодії у пам’ять про них.



Дав путівку в життя "Червоній руті"

Звукозаписи пісень відомого чернівецького звукорежисера, заслуженого діяча мистецтв України Василя Стріховича і зараз вважаються неперевершеними, хоча здійснювалися старими технічними засобами. Музиканти кажуть, що у Стріховича був 200-відсотковий слух. А ще він умів проникнути у суть пісні, відчути виконавця.

– Мені пощастило працювати з Василем Івановичем. Він був надзвичайно доброю, щирою, обдарованою людиною, гарним товаришем. Завжди намагався усім допомогти. Виховав багато професійної молоді. Я – одна з них. Прийшла на телебачення у далекому 1969 році. Мені було лише 18. Сільська сором’язлива дівчинка, – пригадує режисер Чернівецької облдержтелерадіокомпанії Тамара Шатілова. – Стою я скромно біля дошки, а до мене підходить Василь Іванович і запитує: "Дівчинко, ти в нас працюєш?". Тихо кажу: "Так". А він мені: "Треба піти в художній музей, взяти те, те і те". Так я отримала від нього перше завдання. Василь Іванович був звичайною людиною у спілкуванні, але вимогливим і до себе, і до інших. Він працював на результат і наполегливо добивався того, чого хотів. Фонограми пісень записував цілими ночами.

– На жаль, поступово відходять люди, з якими ми дружили і творили. Ось не стало і Василя Стріховича, – із сумом сказав засновник і керівник ВІА "Смерічка", народний артист України Левко Дутківський. – Василь Стріхович був членом нашої команди: Івасюк, Зінкевич, Яремчук, Ротару, моя дружина Алла, яка розробляла концертні костюми. Як і всі ми тоді, Василь був фанатом своєї справи, яку дуже любив. А ще він був надзвичайно порядною, скромною людиною, хорошим другом і товаришем. Усі його дуже поважали. Якби не Стріхович і не чернівецьке телебачення, то не знаю, чи була би відома наша "Смерічка". З Чернівців на похорон Володимира Івасюка поїхало нас четверо: я, Назарій Яремчук, Анатолій Крим і Василь Стріхович. Я замовив кілька вінків із написами, в тому числі від філармонії і телебачення. Хоча це могло закінчитися для нас погано, але ми не злякалися. Бо треба було провести в останню путь нашого друга.

Щира дружба та плідна співпраця пов’язували Василя Стріховича із легендарним композитором Володимиром Івасюком. Він записав чимало його пісень. У вересні 1970 року на Театральній площі Чернівців у прямому ефірі телепрограми "Камертон доброго настрою" прозвучала прем’єра пісні "Червона рута", якій судилося стати українським шлягером на всі часи. Путівку в життя їй дав звукорежисер Василь Стріхович.
"Передача транслювалася в прямому ефірі. Пісні виконували сам автор та солістка Олена Кузнєцова, – пригадував Василь Стріхович. – А наступного дня викликає мене голова комітету: вже, мовляв, є скарга з місцевого відділення спілки самодіяльних композиторів – чому це на всю республіку пускають невідомо які речі невідомо якого автора. Ну, думаю, точно буде догана. Власне, так і сталося в понеділок до обіду. А у вівторок надійшла схвальна рецензія з Києва – нашу передачу занесли на дошку найкращих передач тижня. Догану скасували, натомість мене нагородили грамотою. Вона для мене – найдорожча відзнака".

Останні роки свого життя Василь Стріхович проживав у місті Буча під Києвом. 
Надія БУДНА