Степанія Захаренкова закінчила педучилище, учительський та педагогічний інститути. Навчила читати і писати тисячі школярів.

Зі Степанією Іллівною ми зустрілися напередодні її ювілею – 1 лютого жінці виповнилося 90 років. Вона – у синьому халаті з жовтими квітами, під колір підібрані коралі та обруч.

– Мама завжди любила гарно одягатися, бо йшла до школи, – сміється донька Валентина. – Дуже любила свою роботу, село. Навіть написала книжку про історію Оршівців. Із сусідами вона завжди мала хороші стосунки. Вони приходили до неї за порадами, щоби написати заяву чи листа. Скільки пам’ятаю маму, вона завжди була зайнята. Ми тримали велике господарство, город, то треба було все обійти. А ще встигала і в колгоспі працювати. Мама надзвичайно добра. Має шматочок хліба, то поділиться з усіма.

"Під час голоду учителям видавали пайок"

Степанія Захаренкова народилася 1 лютого 1927 року в селі Оршівці на Кіцманщині. "У той час тут панувала Румунія, – розповідає жінка. – Жили ми у невеличкій хатині, вкритій житньою соломою. Четверо дітей спали на печі. У куфері зберігали святкові речі. На дерев’яний сволок клали документи, гроші, книжки. Я навчилася прясти веретеном, ткати полотно на кроснах. І в місцевого пана працювала – кидала снопи у молотарку. А вони важкі – до вечора рук не відчувала. Закінчила сім класів румунської школи і один клас української. Отримувала найвищі оцінки – "десятки" та "п’ятірки". Коли прийшла радянська влада у 1944-му, потрібні були нові кадри. У Кіцмані організували двомісячні учительські курси. Я записалася. Після екзаменів нас оформили на заочне відділення педучилища і направили на роботу".

У 1944-1946 роках Степанія Іллівна працювала учителькою молодших класів у рідному селі. Та оскільки вона знала румунську мову, то її перевели в Герцаївський район, де не вистачало учителів. "Там я пропрацювала 11 років. За цей час закінчила у Чернівцях педучилище та історичний факультет учительського інституту. Згодом поступила ще й до Івано-Франківського педінституту. Після війни жилося важко. Дуже голодували у 1946-1947 роках. Учителям видавали пайок – кілька кілограмів висівки, з якої варили кашу. У школах не було зошитів. Брали старі румунські газети і книжки та писали між рядками. Я випрошувала у магазині сірий папір, яким загортали продукти, і зшивала з нього зошити. Ручки були дерев’яні з жовтим пером та зірочкою. Чорнило робили зі спеціального порошку, який розводили водою, або із соку бузини. На весь мій третій клас було лише три читанки. У 1950-х роках стало легше. У магазинах з’явився ситець, із якого можна було пошити сукню. Гумові туфлі замінили на добротні шкіряні".

"Жодного дня не змінила би"

Згодом пані Степанія знову повернулася у своє село, де навчала дітей до виходу на пенсію.

"Я дуже любила школу і дітей, а вони збиралися біля мене, як пташенята, – усміхається жінка. – Ще у 1947 році я вийшла заміж. Мій чоловік повернувся з війни, працював у Герці директором сільськогосподарського підприємства, де вирощували свиней і телят. Прожили ми щасливо 48 років. Побудували гарну хату, посадили сад. Під час літніх відпусток сапали з чоловіком у колгоспі цукрові буряки, косили сіно, восени копали картоплю. За Хрущова обрізали городи, залишили лише по 15 соток разом із будинком і подвір’ям, то вирощених продуктів не вистачало. Тому заробляли в колгоспі картоплю і сіно для корови".

1 лютого за святковим столом зібралася вся родина, аби привітати маму і бабусю з ювілеєм. "Я прожила нелегке життя, багато працювала. Але жоден день не змінила би, – запевнила пані Степанія. – Бо все моє: і горе, і сльози, і радість, і сміх. Я прожила гідно, мені не соромно перед дітьми, внуками і правнуками".

Підписуйтесь на новини "МБ" у соцмережах: VK, Однокласники, Facebook