Сторожинчанин відкрив музей на власному подвір’ї

Спілкуватися з Аурелом Аврамовичем Костиняном, 67-річним мешканцем Сторожинця, – саме задоволення. Зустріч завжди розпочинається його радісним: "Щастя й здоров’я вам! Хай Господь вас береже!" Енергійний, веселий чоловік розповідає про себе так легко і просто, наче у кожного на подвір’ї височіє власний музей, а за плечима – зведення десятків будинків.
Годинник із царського палацу і набої
з дна річки
– Люблю усілякі старожитності! – починає розповідь Аурел Аврамович, запрошуючи увійти до музею. – Та вони ніби й самі тягнуться до мене. Якось вирішив: усе, що вдалося зібрати, потрібно показати людям. Почав зводити музей і згодом влаштував урочисте відкриття.
– Хто ваші відвідувачі?
– Знаєте, майже кожен, хто приходить, повертається знову – з друзями, рідними. Приносять якісь старожитності чи навіть сімейні реліквії. Одна жінка принесла до музею великий настінний годинник, сказала, що з царського палацу часів російського царя Миколи ІІ.Також подарували дзеркало початку ХІХ століття, картину з Німеччини, написану 1886 року.
– А молодь цікавиться музеєм?
– Пригадую, як троє хлопців наступного дня після відвідування музею прийшли ще раз і принесли магазин від автомата часів Другої світової війни та набої. Казали, що знайшли на дні річки. Так вони також зробили внесок у розвиток музею.
– Яка найдорожча для вас річ у музеї?
– Усі речі дорогі серцю, та найдорожча – моя власна малярська кельма, яка служила мені 40 років.Тепер вона – музейний експонат! Вона заслуговує на це. Я п’ятнадцятирічним хлопчиною влаштувався на роботу в Сторожинецьку рембуддільницю. Там же закінчив курси маляра-штукатура. Спочатку був підручним, а згодом вже сам виконував складні роботи. Отож кельма – ще з того часу. Поштукатурив нею сотні будинків у різних куточках тодішньої великої країни, зокрема, школу аж у Новосибірську.
– Окрім музею, ще маєте якісь захоплення?
– Все, чим цікавлюся, все одно має якийсь стосунок до музею. Наприклад, захоплююся проектуванням будівель, от і звів власноруч музей. Люблю зображувати схематично вулиці нашого міста, і свої креслення також розміщую у музеї. Вони – цінні експонати, бо місто змінюється, а тут навіть записано, де, хто, коли жив. Цікава інформація колись неодмінно знадобиться!
Поряд із Леніним – афіша Кікабідзе
Аурел Аврамович з любов’ю розповідає про кожен експонат свого музею.Серед цінних старожитностей є плуг, якому вже понад 100 років, жіночий одяг початку ХХ століття, кам’яні жорна, які перемололи сотні тонн кукурудзи, маслобійка, праски, барда для тесання, давні ікони та свічники, подаровані музею церквою. Особлива шана – косі, яку 1947 року отримав батько Аурела Аврамовича як кращий косар колгоспу.
Загалом речі періоду СРСР становлять окремий розділ експозиції. Є тут телефон секретаря ЦК КПРС, грамоти, портрети Леніна, Брежнєва, Гагаріна. На почесному місці висить афіша… Вахтанга Кікабідзе. Аурел Аврамович наспівує: "Мои года – мое богатство" і пояснює, що це його улюблений співак, тому і повісив його зображення поруч із провідними діячами радянської доби.
Звісно, експонати цього домашнього музею не проходять професійної експертизи, і в історичній цінності багатьох предметів можна сумніватися. Але Аурел Аврамович влаштував свій музей не для того, щоби вразити професійних антикварів чи викликати заздрість колекціонерів старовини. У нього – власний погляд на старожитності.
Кожна річ – навіть найпростіша та найбуденніша – знаходить своє почесне місце у цьому музеї. Якщо не зараз, то завтра вона стане раритетом, своєрідним документом своєї доби. Аурел Костинян закликає всіх не викидати на смітник улюблені та цікаві речі. Він хоче, щоби предмети, які за велінням часу своє віджили, не вмирали, а ставали історією.