Чернівчанина Михайла Покиданця у місті знають навіть ті, хто вважає, що не знає його: мало є в Україні вишивальниць, які б не бачили його візерунків, що друкувалися й друкуються у журналі "Радянська жінка" (нині – "Жінка") протягом 40 (!) років.
Та мало хто знає, що відомий вишивальник, член Національної спілки майстрів народного мистецтва України ось уже 11 років живе на Буковині: працює хореографом у гімназії №4, керує ансамблем народного танцю "Вітерець", а нині працює над вишивками для оформлення ювілейного видання "Кобзаря".
Читачки журналу засипали листами
– Двадцять років тому читачі із селища Мухен у Хабаровському краї запросили мене в гості, – пригадує він. – Це селище розташоване ледь не на краю світу: у тайзі.
Посеред російського селища компактно проживали українці, які обожнювали вишивку й примусили мене приїхати. Їхав я туди вісім діб. Як гарно вони мене приймали! Скільки я наївся за 24 дні червоної ікри і риби! У них на краю городів була річка. Вони виходили до неї, ловили величезну рибу, розробляли їх, отримуючи ікру. Рибу давали свиням, бо вона, як пояснили, була непридатна для їжі.
Хати українців у селищі було легко впізнати: доглянуті будівлі, акуратні городи. Поряд російські: без огорожі, чоловіки завжди п’яні, б’ються.
Проводжали мене українці зі сльозами на очах. Згодом вони мені допомогли. Мій син після повернення з Афганістану потрапив до Комсомольська-на-Амурі, де захворів на запалення легень, й ці люди забрали його до себе для лікування. Вони обмастили його ведмежим жиром, влаштували парну. За тиждень він поїхав здоровим.
Михайло Григорович розповідає, що друкувати свої вишивки у журналі "Радянська жінка" почав випадково.
– Я працював вчителем на Верховині, керував танцювальним колективом, малював. Якось поїхав до Будинку відпочинку в Очаків, і у їдальні побачив жінку у напрочуд гарній вишитій українській сорочці. Це була працівниця журналу "Радянська жінка" Галина Шило. Вона й запропонувала мені зробити малюнок вишивки для журналу. Першу роботу я зробив з рушника своєї мами. Відправив, незабаром отримав перший гонорар – 10 рублів.
Невдовзі мені почали говорити: "Навчися вишивати, щоби втілювати вишивку в життя". Перші ази вишивки мені показала дружина Марійка. Вишивав, коли її не було вдома. Соромився цим займатися, бо вважав це не чоловічою справою.
"Параджанов був щирою людиною"
– Й пішло-пішло, – пригадує Михайло Покиданець. – Товариство "Україна" запропонувало мені виставитися у Канаді. Я не поїхав, бо мав величезну перешкоду для закордонних поїздок – не був членом КПРС. Вважав, що людина мистецького спрямування не повинна належати до партії.
Усі мої роботи, які повезли до Канади, зникли. Я дуже важко це переживав, бо там були унікальні вишивки.
Маю багато медалей, але вони зараз нікому не потрібні. Щиро скажу, на Івано-Франківщині, де я жив, мені було у мистецькому плані легше, бо мене знали, а у Чернівцях було дуже важко вживатися у мистецькі кола. Так до кінця я і не вписався.
Тут вже всі знають один одного, усі вважають, що вони дуже високого рівня майстри. Хоча є майстри, які вважають себе майстрами вишивки Буковини, але буковинського у них дуже мало.
Ось у мене на столі унікальне видання 1913 року зі зразками вишивки буковинських сіл – це справді буковинська вишивка.
Є у біографії Михайла Покиданця ще один цікавий факт: коли він жив на Верховині, знявся у фільмі Параджанова "Тіні забутих предків" – зіграв чорта у різдвяному вертепі.
– Івана Миколайчука запам’ятав, коли знімали весілля. У нього тоді помер батько. Не знаю, як йому вдалося володіти собою. Але звернув увагу, як він танцював! Все тіло його в гуцульському ритмі так природно рухалося – до захоплення! Він танцював не як професіонал, а як звичайні буковинці.
Параджанов дуже просто тримався. Відпочивав з нами. Їв з нами дерев’яною ложкою з однієї великої миски. Був дуже щирим. А ось коли починалася зйомка, ми його усі боялися. Він як сказав – то так і мало бути.
Під час персональної виставки Михайла Покиданця два роки тому йому запропонували проілюструвати ювілейне видання "Кобзаря" Тараса Шевченка вишивками, щоби вишивки відображали зміст Шевченкових творів.
– Три місяці тому переніс складну операцію, але навіть під час хвороби продовжував роботу. Починав вишивати о шостій ранку, закінчував о першій ночі.
Дехто, хто вдумується у те, чим я займаюся і що роблю – вважає, що я – психічно хвора людина. Інші би заробляли на цьому гроші, а я коли маю зайву копійку – йду до магазину й купую нитки і тканину.
Не можу також навіть уявити, щоби я переїхав жити за кордон. Хоча моя донька живе у Канаді.
Там усе платно. Як ідеш на день народження у ресторан, сам собі замовляєш їжу. Сам собі заплатив, за здоров’я іменинника випив… То хіба нормально?
Для мене в Україні все рідне, навіть вода найсмачніша.
Вважаю себе щасливим. Ось вийде "Кобзар" – ця робота залишиться нащадкам. Кожна людина має піти у той світ, залишивши хоча би на деякий час знак на Землі, що вона жила, принесла користь людям.