«ВІЛ-позитивних не обслуговуємо»

Про проблему ВІЛ-СНІДу ми знаємо давно, звикли до постійних застережень і навіть удаємо, що щиро вболіваємо за ВІЛ-інфікованих та хворих на СНІД і ставимося до них, як до звичайних людей. Та це лише слова. У житті все інакше. У цьому переконалася наш кореспондент, зателефонувавши та відвідавши декілька перукарень міста.
– Алло. Доброго дня. Скажіть, будь ласка, чи можу я записатися до вас на манікюр?
– Так, звичайно, – відповів мені приємний жіночий голос. – Коли вам буде зручно?
– Якщо можна – у п’ятницю, близько 15.00.
– Добре, – перебила мене співрозмовниця.
– Але у мене є одна проблема – я ВІЛ-позитивна, – сказала я.
Голос на тому боці слухавки трохи змінився й перепитав ще раз. Я з тією ж інтонацією повторила сказане. Через кілька секунд у слухавку вигукнули:
– Ні!.. Ні!..
Передбачити таку реакцію нескладно. А з іншого боку – я ж не смерть з косою, щоби викликати такий жах…
Тому я вирішила зробити хід конем – "по телефону відмовити легко, а подивись мені у вічі"…
Навіть коли промовляєш фразу: "Я ВІЛ-позитивна", – по тілу пробігають мурашки. Та після певного тренування звикла.
– Доброго дня, – промовила я, зайшовши до однієї з міських перукарень. – Чи можна у вас записатися на манікюр?
Молода дівчина із акуратною зачіскою й густо нафарбованими віями, посміхнувшись, записала мене у свій блокнот.
– Я перепрошую, – продовжила я звичайним тоном, – але я – ВІЛ-позитивна.
Легку посмішку на обличчі дівчини змінила розгубленість. Її яскраво нафарбовані очі широко розплющилися, і вона трішки відійшла назад.
– Ну, я не знаю, – промовила вона. – Хіба що зі своїми інструментами, але…
Поступово дівчина отямилася й запропонувала мені перетелефонувати, щоби уточнити. Така ж реакція була у декількох інших перукарнях.
Здивувала лише одна дівчина. Почувши, що я – ВІЛ-позитивна, вона посміхнулася, й промовивши – "приходьте", продовжила займатися своєю роботою.
Дома я підготувала дві пари стерильних рукавиць, свій манікюрний набір і рушничок, як і порадили мені фахівці з манікюру.
– Доброго дня. Я була у вас раніше…
– Так, я пам’ятаю, – перебила мене дівчина. – Сідайте.
Я дістала свої інструменти і сіла в крісло.
– Візьміть рукавички для захисту.
– Ні, не потрібно. У мене на руках ран немає, а тому мені нічого не загрожує.
Вона робила свою роботу спокійно, зосереджено. На запитання, чому вона все-таки погодилася, дівчина відповіла:
– Це з кожним може трапитися, чому б не допомогти.
– Дякую, що погодилися, – промовила я. – Де я тільки не була – всюди відмовляють…
Після цих слів у неї трішки затремтіли руки, та вона швидко опанувала себе й промовила:
– Просто ніхто з них не хоче поставити себе на ваше місце.
Дівчина продовжила свою роботу й за кілька хвилин закінчила. Я щиро подякувала їй і пішла.
На вулиці ж подумалося, а що робити людям, які й справді ВІЛ-інфіковані? І як їм жити серед нас – таких чуйних на словах і таких переляканих насправді.