72-річна Домка Снігур була депутатом Верховної Ради УРСР з 1971 по 1980 рік. Отримувала 60 рублів щомісяця. Також могла придбати чобітки у київському ЦУМі (де ніколи не було потрібного розміру), норкову шапку в спеціальних відділах магазинів чи квиток на потяг без черги (чого ніколи не робила). Тому про нинішніх депутатів, утримання кожного з яких обходиться платникам податків у 700 тисяч гривень на рік, каже: "Чи є у них совість, глузд? Як дивляться людям в очі?"
Домці Олександрівні було 32 роки, коли її, ланкову колгоспу імені Леніна, обрали депутатом Верховної Ради УРСР.
– Першу в житті сукню пошила перед поїздкою до Києва у швачки з Топорівців, – усміхається жінка. – Шерстяну, з мереживом. Купила також туфлі. Чоловік дав свій дипломат пластмасовий.
Ми ж бідно жили: за важку роботу на полі отримували лише 40-45 рублів. За ті гроші можна було купити фуфайку за 10 рублів і калоші. Вдягали на щодень фуфайку, гумові чоботи, домоткану сорочку, у вихідні – народний стрій.
Працювали від 08.00 до ночі. Часто – у вихідні. Я не бачила, як сад цвіте, як дитина росте… Лише робота, яку завжди виконувала на совість, бо так навчила мама.
Нині так важко хіба що у шахті працюють. І живуть краще – не грішіть. Гарний одяг, телефони, телевізори.. Коли ми з чоловіком другими в селі купили телевізор "Зоря-2" 1961 року, приходили усі дивитися. Хто не вмістився – через вікна споглядали. Згодом телевізор придбав інший односелець, дехто казав, що у Снігурів – файний телевізор, бо співають і гуляють у ньому, а у того – лише говорить і говорить…
– Страшно було, бо не була у Києві ніколи. Завезли до Верховної Ради на реєстрацію, очі розбігаються – місто велике, будинки високі. Поселили у готелі "Москва" (тепер готель "Україна", – авт.), де я вперше побачила ванну, крани.
Топорівський депутат Домка Снігур неодноразово допомагала рідному району: для колгоспу придбали комбайн буряковий, за її клопотанням збудували Топорівську школу, просила і за невинно засуджених.
За депутатство – 90 гривень до пенсії
– Пихатих і неприємних депутатів не було. Зблизька бачила Валентину Терешкову, Раїсу Горбачову. Пригадую, завжди гарно одягалася Валентина Шевченко. Ми усе обговорювали, що вона вдягне. Але багатих не було у Верховній Раді. Які мали привілеї? Квиток на вокзалі без черги могла купити, але того не робила ніколи: що людям скажу, хто я є? Два скликання ми мали 60 рублів на місяць депутатських, а останнє – 120 рублів. Була їдальня у Верховній Раді. Кава і сосиски – оце їли щосесії. Згодом у готелі організували аптеки, листівки гарні продавали. Великих привілеїв не мали. Був відділ у ЦУМі, але там рідко хтось міг щось придбати. У санаторії могла їздити, була на Кавказі, але часто їздити не могла – на кого залишу буряки?
Про минуле депутатство Домка Олександрівна згадує рідко. Отримує пенсію 1160 гривень (з них за депутатство – 90 гривень), працює від ранку до ночі на городі, косить траву, носить баняки на плечах… Тішиться донькою, яка працює вчителем історії у школі, онуками. Сумує дуже за чоловіком, який помер. Прожили разом 50 років.
– Дуже гарно прожили. Він ніколи не ревнував мене, довіряв. Мені ж пачками приходили листи з усього Союзу після публікації фото у журналі "Україна". Сідали і читали вечорами. Писав один чоловік: "Я також дояр, Домко. Давайте познайомимося". Такі поезії писали… Пропонували приїхати, познайомитися.
–Важко повірити, що проста людина потрапила до Верховної Ради, сиділа у президії з великими людьми, - каже. - Тепер не пустили б, бо на виборчу кампанію потрібні мільйони. А я лише сукню пошила і капці купила.
Боляче за Україну. Ми не усвідомлюємо, кого нині обираємо до Верховної Ради, а вони собі – величезні зарплати, недоторканність… Вірю, що прийдуть до влади розумні совісні люди і наведуть лад. Я не доживу, а ви доживете!
Юлія Боднарюк
