Леонтій Сандуляк, який є співавтором Акту незалежності України (з Левком Лук’яненком), поїхав із Чернівців сім років тому. Один із засновників Народного руху на Буковині, колишній депутат Верховної Ради СРСР живе у невеликому будинку під Києвом, їздить машиною, придбаною на позичені гроші. А на тих "романтиків", з ким починав, і тих, хто "пристосувався", образи не тримає. "Людям слід пробачати їхні слабкості", – каже чоловік.

Купив хату в селі під Києвом

– У 68 років непросто зважитися на переїзд до Києва…

– Туди переїхали діти. Допоміг їм отримати кредит на квартиру: продав свою, віддав частину грошей їм. Купив собі хату, яку будували для чорнобильських переселенців, у селі Велика Стариця Бориспільського району. Чотири кімнати, а загальна площа – лише 50 метрів квадратних. Є 40 соток землі. Я люблю землю, як люблять жінку. Люблю казати, що я не сію, не саджаю, а запліднюю землю.
Живемо удвох із дружиною. На хаті зробив флагшток, де на кожне державне свято вивішую прапор. Вирощую капусту. Жартую, що це основна моя робота.

– А за сумісництвом?

– Приїхав, а без роботи жити не можу. Адже якщо не будемо працювати, думатимемо про хвороби, лікарів, аналізи. Нині займаюся національно-патріотичним вихованням студентів у Бориспільському інституті муніципального менеджменту при МАУП. Є першим проректором. Організував постійно діючий семінар зі проблем національно-патріотичного виховання студентів, де виступали Левко Лук’яненко, Дмитро Павличко, Юрій Щербак. Займаюся тим, чим займався усе життя.

– Чи не жалкуєте за минулим, можливо, комусь руку не подали б, чарку не випили б?

– За цим не жалкую. Жалкую лише за тим, що загубив один талант – бути лікарем. Зараз зрозумів, що ті романтики, з якими я починав і які були готові на все… Люди змінюються, пристосовуються, можливо, є такі, яким не хотів би руку подати чи чарку випити. Але я цього не зроблю, бо маю життєве кредо, що людям слід пробачати їхні слабкості. І я пробачаю усе, крім підлості.

– Але ж її не бракує?

– Не бракує… Може, це було б дуже негарно, але сьогодні один із моїх учнів, соратників і брат по духу обіцяв мене зустріти. Я йому ще о 08.00 телефонував, що їду до Чернівців, маю багато пакунків. Він сказав "добре-добре" і… не прийшов. І досі не зателефонував. Думаю, можливо, якесь нещастя трапилося. Але боюся, що ні. Просто людина така. Колись я був йому потрібен, а зараз – ні, бо хто я такий для нього?

– Чи те, що пробачаємо так легко, не є причиною того, що маємо сьогодні?

– Я не толстовець і не слідую тому, що якщо тебе вдарили в одну щоку – підстав іншу. І книжка моя називається "Не мовчіть – і вас почують". Ми – господарі землі. Якщо не будемо байдужими – не матимемо того, що маємо. А маємо те, чого варті. Владу обирали не турки, не німці, а ми самі. Впевнений: не треба мовчати, не треба бути байдужими.
Але я оптиміст. За 20 років ми стали нацією. Це показує не стільки перший, скільки другий Майдан. Коли йдеться про гідність і виживання, наші люди мовчати не будуть.

– Чи не дорікають вам, що ви були романтиками?

– Мене звинувачують у багатьох речах: і державу не таку побудували, і Союз розвалили…

– Але ж розвалили…

– Скажемо, не я, але доклав зусиль і пишаюся цим. На жаль, я не будував державу. Не знаю, чи Леонід Макарович відправив мене послом до Румунії, щоб я не заважав йому… Думаю, що ні. Можливо, просто нікого тоді було. Але може і таке бути. На жаль, ми не хотіли мати таку державу. Маємо нині олігархічну, кланову державу. Започаткував це Кучма. Верховну Раду я називаю "тушковані кровосісі" (термін вжив Азаров замість "кровососи"). Це не страва, а український парламент, який у народі називають верховною зрадою. Це не наша влада. Змінити це можна лише в один спосіб: Верховна Рада має формуватися за партійною системою, але списки мають бути відкритими.

"З Єльциним не одну пляшку випив"

– Коли ви були послом в Бухаресті, що вразило?

– Я звик до того, що журналісти були моїми приятелями, а там – навпаки, за рідкісним винятком. Я мав бути дуже обережний із пресою. Якось їхнє інформагентство поширило інформацію, що у Дніпропетровській області п’яний українець покусав пса. Мені довелося десь публічно сказати, що такий факт мав місце, але Україна – багатонаціональна держава, і я не буду називати прізвище цього українця, бо воно дуже характерне. Вони мене зрозуміли.

– Кого з відомих людей бачили, з ким чарку пили?

– У своїй книжці згадую, що з Єльциним не одну пляшку горілки випив. Багато хто думає, що ми з ним друзі, часто зустрічалися. А то було один раз. Тоді була проблема Нагірного Карабаху. Вірмени, пам’ятаю, серед них був голова Ради міністрів і ще хтось, хотіли зустрітися з опозицією – Єльциним, Собчаком. Вийшли на нардепа Мартіросяна, а він запросив мене. Зустріч організовував журналіст Зорій Балаян. Зорій був після операції на серці, Собчак – після інфаркту. А вірменам треба було напоїти опозицію. Боєздатними були я, Мартіросян і Єльцин. Пам’ятаю, що не одну пляшку випили. Це було у номері Мартіросяна. Мій був сусідній. Не знаю, як Єльцина винесли звідти. Я зранку прокинувся у себе в номері, а поряд – ящик вірменського коньяку, холодильник – забитий делікатесами. Східна гостинність…
Вдруге Єльцин сидів навпроти мене на поминках за Сахаровим у готелі "Росія". Не знаю чому, але на столі були гранчаки буковинські. І там я бачив, що він випив два гранчаки, але це був похорон.

Зустрічався я і з Горбачовим. Дуже жорстка людина. Сильний політик. Коли прийшов царствувати надовго і навічно, побачив, що держава розпадається, вирішив щось змінити. Це був перший такого рангу політик, який мав вищу освіту солідну – МДУ, юридичний факультет. Бо до нього були неуки. Ви знаєте, що Черненко закінчив заочно Тираспольський педінститут, вже коли був заступником секретаря ЦК Молдови? Як думаєте, скільки разів він був на лекціях?

– Чи жалкуєте, що не скористалися моментом, не винесли з тих часів матеріальний капітал?

– Як не дивно, усе життя жив на зарплату. Свій перший автомобіль, "вісімку", купив за 8 тисяч 300 карбованців. Усе було в дефіциті, і я купив його як народний депутат. Усім депутатам продавали машини, щоб кожен їздив своєю. Я позичив п’ять тисяч у свого швагера. Потім довго і нудно віддавав. А галасу було: "Сандуляк купив машину!"
Зараз маю… Зачекайте… "Х’юндай Акцент". Купив його 2005 року за 10 тисяч доларів. Позичив гроші, потім віддав.

– Життям задоволені?

– В принципі, задоволений своїм життям. Чого хотів – добивався: став лікарем, професором тощо. Якщо щось не вдавалося – не шкодував. Маю доньок – лікарів від Бога (одна – акушер-гінеколог, інша – відомий педіатр), онуків…
У кожному віці є свої потреби. Нині мене влаштовує вирощувати капусту, слухати, як півні співають, зозулі о 04.00, тишу.. Ви слухали коли-небудь тишу?

З досьє "МБ"
Леонтій Сандуляк народився 1937 року в селі Козиряни на Кельменеччині.
1965 року закінчив Чернівецький медичний інститут.
Доктор медичних наук (1984), професор (1986).
1965-1966 – лікар-невропатолог Словечанської райлікарні на Житомирщині. 1966-1971 – навчання в аспірантурі, асистент кафедри гістології.
1972-1992 – старший викладач, доцент, завідувач кафедри фізіології, завідувач кафедри зоології та фізіології Чернівецького університету.
1989-1992 – депутат Верховної Ради СРСР.
1992-1995 – Надзвичайний і Повноважний Посол України в Румунії.