Родини репресованих оселилися на Гайдара, 1

Якби будинки вміли плакати, першим у Чернівцях заплакав би дім на Гайдара, 1. Саме тут 1969 року оселилися родини репресованих із Магадана, Норильська. З пропаленими ураном легенями, хворі, після 10-25 років таборів.

80-річна Ірина Войцеховська – одна із них: 10 років таборів. Вона досі пам’ятає прізвища кадебістів, які били її у підвалі. Та ненависті немає – лише плаче. Нещодавно почула, що тодішній начальник управління КДБ Коломиї, де її заарештували
18-річною, досі мешкає у тому ж місті. Про пенсію підвищену клопочеться: "заслужив"…

"Засохлу кров ми просто відривали від шкіри"

Пані Ірині було 18 років, коли до неї, десятикласниці, члена ОУН, вночі увірвалися в будинок.

– Людей десятеро з автоматами, – пригадує жінка. – Кинули в підвал КДБ. Одиночна камера, голий цемент, щури, блощиці… Били, кров змити не було де, то я просто здирала засохлу. Показували фото вбитих. Не дозволяли спати. Обзивали такими словами, що зроду такого не чула. Всю ніч – допити… Досі пам’ятаю прізвище ката-слідчого – Розарьонов.

Далі – суд: 25 років позбавлення волі, й у телятниках – до Тайшету (селище в Іркутській області, центр ГУЛАГу, – авт.).
Почалися табірні будні: пиляли кедри і на собі тягли до вагонів, будували залізницю Тайшет – Братськ, каменоломні. Переводили нас із місця на місце.

Довелося пані Ірині зустріти в одному з таборів дружину та доньку Бухаріна (радянський партійний лідер, розстріляний наприкінці 1930-х років, – авт.).

– Їх тримали в окремому бараку. Охорона одразу попередила: хто загляне – вб’ють на місці, – розповідає жінка. – Ми лише здалеку спостерігали, як виходили звідти літня жінка у хустці та молода дівчина. А посадили їх, коли донька була 5-річною...

Потім Ірину Войцеховську перевели до кам’яного кар’єру. Нелюдську роботу витримували не всі. Раз на три місяці спеціальна комісія проводила "вибраковку": роздягала немічних людей і визначала ступінь дистрофії. У катів був "критерій": якщо кістки стирчали вже на сідницях, переводили на легшу роботу, збільшували пайок.

– Працювали без вихідних. Якось на Великдень привезли у каменоломні, але працювати ми відмовилися. Тоді нам пригрозили, що збільшать кількість днів до визволення. Дівчина, якій залишалося три місяці до волі, не витримала, пішла працювати одна. Вилізла на скелю, підчепила валун, послизнулася… Спочатку полетіла вона, зверху – кількатонний валун… Коли підняли камінь, від людини – лише пляма…

"Дружини кадебістів сміялися з нас"

– Не знаю, як вижили… Тримала думка, що страждаємо за любу Україну, ніхто не зламався… Звільнили вже після смерті Сталіна. Дали вовчий квиток і право проживати лише у Магадані.

Добрі люди допомогли пані Ірині влаштуватися на фабрику. Згодом вивчилася на швачку, закінчила технікум, вийшла заміж за репресованого, народила двох дітей.

– Нас довго контролювало КДБ. Я тих кадебістів уже за зовнішнім виглядом вираховувала. Такий специфічний вигляд: чорний капелюх, плащ, холодний погляд.

Коли дозволили повернутися в Україну, на очі потрапила газета з оголошенням, що у Чернівцях будують кооперативний будинок, можна придбати квартиру. Ще кілька десятків родин репресованих з Магадана, Норильська поїхали слідом за нами.

Так і стала нашою адресою вулиця Гайдара, 1. Одне болить: вулиця носить назву людини, яка жорстокістю нагадувала тих катів з ГУЛАГу, які поламали нам життя. Чому?

У Чернівцях влаштувалася до військового ательє. Обшивала дружин кадебістів. Ви не уявляєте, як боляче було: роблю примірку, а ці неосвічені, невиховані жінки між собою діляться враженнями, як приїхали з чоловіками-офіцерами на Буковину: "Уявляєш, ми приїхали, а на плиті ще борщ не вистиг від попередніх власників квартири… А на ліжках подушки пухові – я такого у житті не бачила… І на горищі – діжка з медом… Жили ж люди!"

Дуже боляче…

У День пам’яті жертв політичних репресій, 15 травня, виступаючи на мітингу, пані Ірина запропонувала перейменувати вулицю Гайдара на вулицю Євгена Коновальця (лідера націоналістичного руху 1920-1930-х років, вбитого агентами КДБ, – авт.). Чи почує її хтось? 
Юлія Боднарюк

з історії

Автор радянського "бестселера" "Тимур і його команда" Олександр Голіков (літературний псевдонім – Аркадій Гайдар) воював під час громадянської війни в Червоній Армії в Україні, на Кавказі. Особливо "відзначився" в Хакасії, де командир Аркашка (як прозвало його місцеве населення) прославився нечуваною жорстокістю.
У 1930-х роках написав декілька повістей та оповідань для дітей.
Загинув 1941 року в бою під час оборони Києва від німецьких військ.
(За матеріалами: Владимир Грибанов "Аркадий Гайдар: романтика прицельного выстрела").