Дедалі менше сивочолих ветеранів приходять на урочистості з нагоди Дня Перемоги. Пригадую, у 1970-ті роки в моєму рідному колективі, Чернівецькому локомотивному деп, їх було майже чотири десятки. Цьогоріч їх зосталося лише п’ятеро. Це фронтовики
– Роза Ломова, Іван Беженарь, Іван Олійник, Іван Черновський та 92-річний Григорій Андрійович Кульнєв. Усі вони пройшли пекло війни.
Незважаючи на похилий вік, колишній машиніст паровоза Григорій Кульнєв добре пам’ятає своє дитинство та воєнне лихоліття.
По радіо крутили "Если завтра война"
– У мої юні роки, – пригадує Григорій Андрійович, – у країні велася посилена оборонно-масова робота. Містами й селами марширували майбутні новобранці, готували стрільців, пілотів, парашутистів, здавали норми ГТО.
А першого вересня 1939 року, коли Німеччина захопила Польщу, в СРСР запровадили загальний військовий обов’язок, усіх чоловіків до 30 років мобілізовували на фінську війну. По радіо звучали марші й пісні: "Если завтра война, если завтра в поход"…
Восени 1939 року Григорія Кульнєва теж призвали до армії. Уже 1941 року, у перший тиждень війни, його з’єднання потрапило в оточення німецьких військ і перестало існувати як бойова одиниця. Наші бійці малими групами виходили з оточення, але не всім пощастило вижити.
Група бійців, у якій був і Кульнєв, уникаючи німців, йшла на схід із надією пробитися до своїх. Але закінчилися продукти, а заходити в села було вкрай небезпечно. Тому старшина, який командував цим загоном, на привалі прийняв рішення: "Добирайтеся, хлопці, поодинці, хто куди зможе". Наступного дня Григорій зі зброєю прилаштувався до взводу червоноармійців, що прямував у напрямку білоруського села, однак невдовзі німці захопили цей підрозділ без бою. Полонених закрили на тарному складі, де було безліч дерев’яних ящиків з-під овочів. Скориставшись нічною темрявою, Григорій Кульнєв втік. Далекою була дорога до рідної Смоленщини. Він ще чотири рази наштовхувався на німецькі польові пости, однак щоразу завдяки своїй кмітливості тікав. Уп’яте його знову схопили на відкритому полі, коли він прямував до річки Остер. І знову якийсь тарний склад, де були такі ж оточенці, як і він. Цього разу Григорія врятувала звичайна діжка, в яку він вночі заліз та накрився ящиками. Вранці полонених повели в табір, а він перечекав певний час, вибрався зі свого сховища та ярами пішов до ріки...
Навесні 1944-го Григорія Кульнєва тяжко поранило в обидві ноги. Війна вже йшла до переможного кінця, тому після лікування Григорія скерували в запасний полк залізничних військ у місто Липецьк. Влітку 1945-го Кульнєва скерували на Кишинівську залізницю. З Кишенева його відрядили до Чернівців, наше депо було для нього першою сходинкою для професійного зростання як машиніста. Працювалося тоді важко – пригадує Григорій Андрійович – треба було водити потяги, а після рейсів виходити на роботу, відбудовувати ремонтні цехи.
"Усе село вимерло з голоду"
Голод 1946-1947 років не оминув і залізничників. Хоч і видавали хлібні картки, але все до хліба треба було діставати втридорога.
1948 року Кульнєва відрядили в депо Бессарабська, де він протягом року водив потяги.
– Тоді Молдова потерпала від голоду більше, ніж Буковина, – каже Григорій Кульнєв, – коли я проїжджав повз молдовські села, страшно було дивитися на пусті подвір’я й хати. Минаючи рідне село, мій кочегар Мінту із плачем говорив: "Це моє село, всі люди вимерли з голоду, тільки я прибився до залізниці і лише тому вижив". А було хлопцеві лише 17 років.
Ось так у нестачах та тривогах післявоєнного лихоліття спливали молоді роки. Інколи Кульнєва непокоїла думка, а коли раптом йому нагадають, що він п’ять разів потрапляв у полон. Коли він бачив у депо військового у офіцерських погонах, гадав, що за ним прийшли.
"Війна – трагедія для народу, – каже Григорій Андрійович, – вона несе руйнування, каліцтво, смерть та дитяче сиріцтво. Руйнує людські душі, люди стають жорстокими і не тільки до ворога, а це дуже небезпечно для суспільства. Про війну я не забуваю вже 66 років, бо рани на ногах увесь цей час треба перев’язувати".
У трудовій книжці Григорія Андрійовича два записи 1.Х.1945 р. – "прийнятий машиністом паровоза" і 9.VII.1974 р. – "звільнений у зв’язку з виходом на пенсію". А далі безліч премій та подяк за сумлінну роботу. Йому першому в депо вручали медаль "Ветеран праці". А ще Григорія Андрійовича нагороджено орденами "Вітчизняна війна II ст." та "За мужність".
Нині Григорій Андрійович найстарший за віком машиніст на Чернівецькому залізничному вузлу. Він із тієї когорти паровозників, які починали роботу в нашому депо далекого 1945-го.
Дмитро Левицький,
колишній машиніст паровоза та тепловоза
