Днями столітній ювілей відзначив мешканець села Ревне Кіцманського району Тодор Угринюк. До його невеликої хатини прийшли представники влади, сусіди, двоє священиків. Вручили ювілярові грамоту, ікону, подарунки.
– За документами, наш ювіляр народився 22 лютого 1911 року, – розповідає сільський голова Стрілецького Кута Михайло Боднарюк. – Тому саме 22 лютого ми й мали намір навідати вуйка Тодора. Але перед цим попросив нашого сільського активіста побувати в нього і повідомити про те, що вітатимемо його. Довідавшись про це, Тодор Олексійович зателефонував і каже: "Приходьте 21 лютого, бо я цього числа народився, а 22 лютого нікого біля хати не хочу бачити!" Так дідусь жартував. Скажу, що це дуже поважна в окрузі людина й побожний чоловік. Він ще донедавна відвідував богослужіння в обох тутешніх храмах – Київського і Московського патріархатів. Все життя Тодор Олексійович будував людям хати, каплички, хрести на могили. Старша майже на чотири роки за нього у нас лише Марія Тащук, яка ще їздить маршрутками на ринок до Чернівців продавати квасолю та іншу городину.
Одружився в 50 роківПровела нас до обійстя пенсіонера Галина Якович, завідувач етнографічного музею села. Невелика хатина колишнього фронтовика знаходиться на окраїні Ревного біля річки. Господар зустрів нас лежачи, сказав, що нездужає – хворіє на грип. Але невдовзі підвівся – невеличкого зросту, худенький – і сів на краєчок ліжка. На стінах, зауважили, багато ікон і величенький художній портрет молодого чорнявого солдата.
– Це з фронтової фотографії мене змалював знайомий художник майор Кучеренко, – каже господар. – По батькові пишіть мене не Олексійович, а Олексів. У моїх батьків було троє дітей: двоє моїх сестер, уже покійних, і я. Нелегко колись жилося, але найгірше було на війні. Призвали мене в піхоту в травні 1944 року. Їхали з Чернівців потягом: було 90 вагонів, у кожному по 50 солдатів. Чотири місяці навчалися у Смоленську. Дійшов до Австрії. Не раз був голодний, мав воші, а якось ноги примерзли до онуч. Додому повернувся пізньої осені 1945 року з орденом Вітчизняної війни та бойовими медалями. Працював після того на Лужанському спиртзаводі. У сільраді казали мені записуватися в ястребки. Відмовився, мовляв, гвинтівка мені набридла на війні, треба Бога любити. Ледве відкараскався. А далі був змушений записатися до колгоспу, бо відрізали біля хати присадибу.
Тодор Олексійович аж до виходу на пенсію трудився в колгоспі будівельником. А одружився в 50 років. Дружина Євгенія померла дванадцять років тому. Дітей не мали.
– Чому ви так пізно одружилися? – запитую.
– Не пізно – була днина, – жартує дід.
– Мабуть, ви не пили і не курили, якщо стільки років прожили.
– Було, що й хліб міняв за пушку тютюну. А пив сто грамів, якщо більше не було чи не хотіли наливати.
У лікарні
майже не бувБачу усмішку на обличчі Марії Балбачан, племінниці Тодора Олексійовича, яка й доглядає родича. Доки дідусь розмовляє з Галиною Якович – обіцяє їй передати в музей старожитностей дерев’яний гарчик та скриню, – жінка розповідає:
– Дід любить, щоб в усьому був порядок. Має бути так, як він хоче. Скажімо, в хаті нічого не можна переставляти чи переробляти. Каже: "Зробите після моєї смерті". У його роті ніколи не було ні масла, ні сметани. М’ясо вживав, тримав худобу. Як ніс верету сіна чи трави, то лише ноги внизу було видно. Цю хату збудував сам, лише штукатурити запрошував клаку. У лікарні майже не був: у 1970-х роках лікував нирки, працює лише одна, інша всохла. Тоді змушені були двічі на день возити йому їсти, бо лікарняну їжу дід категорично не вживав. А потім йому зробили операцію на очі, без окулярів не обходиться. Але якщо на поле не йде працювати, то майструє: он на столі меблеві заготовки. Дідусь хоче зробити стіл як пожертву чернівецькому храму Святої Параскеви. Нашим двом церквам він такі уже подарував. Має майстерню, верстат, столярські інструменти. Тріски для ватри сам рубає. Каплички теж робив. Хрести ручної роботи поклав на тому місці, де колись був чоловічий монастир, знищений турками: цю історію дід може годинами розповідати. Зробити кісся до коси чи топорище до сокири – чоловіки йдуть до нього. Скільки дідуся знаю, він завжди вживав перець і часник, сіль. Сідає їсти борщ і бере декілька стручків перцю. А міг перець їсти без хліба. Дехто з його приятелів хотів з ним позмагатися, але перемогти ніхто не міг – не витримували пекучості. Дуже любить дідусь солодощі, але фабричні. Особливо цукерки. Якось на Різдво ми принесли йому випечені горішки, начинені смачним кремом. Дід подумав, що це справжні горіхи, і давай товкти їх! У невелике горнятко чаю сипле три столові ложки цукру. А ще п’є воду з криниці. Мабуть, Бог дарує йому довгий вік за те, що Тодор Олексійович завжди був і є ревним християнином: першим приходив на богослужіння в церкві, співав у церковному хорі, постійно дотримувався постів. А його мама прожила майже 95 років.
Ми довго розмовляли з Угринюком, який зберіг добру пам’ять і слух. А наприкінці розмови Тодор Олексійович захотів вийти на ганок – виглянуло тепле сонечко. Сів на стільчик, глянув на річку: відчувався подих весни. Його 101-ої весни!
Василь Гринюк
11-03-2011, 14:22
0
1 448
