Колишній чернівчанин Денис Дроздюк увірвався на сцену канадського шоу "Ти думаєш, що вмієш танцювати, Канадо?" (український аналог "Танцюють всі!") у ритмі пристрасного танцю і завоював серця як суддів, так і глядачів. Перемога на шоу додалася до інших досягнень Дениса. Неодноразовий переможець міжнародних танцювальних конкурсів, випускник найпрестижнішої школи мистецтв Джулліард, хлопець нині навчається в Нью-Йоркському університеті за програмою магістра танцювальної освіти.

Хлопець почав танцювати ще в чотирирічному віці у Чернівцях, де народився і провів дитинство. Коли Денисові виповнилося 12 років, він разом із сім’єю переїхав до Канади, де продовжував займатися танцями. Через певний час Денис поїхав до Берліна, де знайшов нову партнерку з танців. У Німеччині Денис продовжував танцювати й одночасно навчався у школі Джона Кеннеді, щоб отримати сертифікат про середню освіту. Хлопець почувався дуже щасливим, коли його запросили виступити на українському шоу "Танцюють всі!", де він виконав свій переможний танець.

Денис Дроздюк дав інтерв’ю для "МБ".

"Хочу зобразити музику за допомогою свого тіла"

– Денисе, ти почав займатися танцями ще в Чернівцях. Чи підтримуєш зв’язки зі своїми першими тренерами?

– Звичайно, підтримую. На жаль, ми не так часто спілкуємося, як хотілося би, бо не вистачає часу. Моїм першим тренером була Наталія Черней. Вона навчала мене танців із чотирьох до 12 років – доки я не поїхав з України. Своїми успіхами багато в чому завдячую їй. Саме Наталія Миколаївна прищепила мені любов до танцю і виняткову працелюбність. Якось я зустрічався із нею. Час від часу спілкуюся телефоном з її донькою, яка танцювала зі мною в одній групі.

– Залишилися спогади про навчання в чернівецькій школі?

– Навчався у школі №2 – неподалік магазину "Берізка". У мене збереглося багато приємних спогадів про ті роки. Ніколи не забуду шкільну форму, яку одягав, парту, за якою сидів, дзвінки на уроки, перерви на обід, під час яких ми гасали із хлопцями, смачні булочки із м’ясом та сиром. Пам’ятаю і своїх учителів. Вони були дуже суворими. Але мені подобалося навчатися в школі, бо там в усьому була чітка система, і навчання було досконалим. Також навчався у музичній школі, здається, номер два, розташованій наприкінці вулиці Кобилянської. То були незабутні часи. Пригадую, як вчився грати на фортепіано, як складав іспити, як брав участь в академічних концертах. Я й досі листуюся через Інтернет зі своїм колишнім однокласником Юрієм Савчуком. Також підтримую зв’язки зі своїми партнерками з танців Іриною Дякон та Оленою Безруковою.

– Коли ти усвідомив, що танці для тебе – щось більше, ніж просто хобі, й вирішив пов’язати з ними своє життя? І чи сумнівався колись у своєму виборі?

– Танцюю з чотирьох років. Почав займатися ними дуже рано, але це не був свідомий вибір – так хотіли мої батьки. Проте я продовжував танцювати, і танці просто стали частиною мого життя. Та якось я замислився: "Я танцюю тому, що цього хочу, чи просто за інерцією?" Тоді я жив у Берліні, мені було 18 років, і я вже був переможцем багатьох німецьких і міжнародних чемпіонатів. Саме закінчив середню школу в Німечччині й почав серйозно замислюватися, що робити далі. Пригадую, написав для себе декілька запитань, чому я продовжую танцювати. Одна з моїх відповідей була така: "Непереборне бажання і ненаситна фундаментальна потреба зобразити музику за допомогою свого тіла". Ця відповідь привела до свідомого рішення присвятити своє життя танцям.

"Українські танцівники просто чудові"

– Денисе, ти жив і навчався у багатьох країнах. Чи є якесь місце, яке ти вважаєш своїм домом?

– Гм… Важке запитання. Напевно, єдине місце, яке я вважаю своїм домом, – це власне тіло. Коли займаюся йогою чи роблю розтяжку, виникає відчуття спокою: ось нарешті я прибув. І немає значення, в якій частині світу я перебуваю. У мене особливі почуття до України, зокрема Чернівців. Тут усе мені рідне і знайоме, та водночас віддалене. Мабуть, через те, що я провів багато років далеко від них.

– Які твої враження від останньої поїздки до України?

– Відчувається менше страху навколо. З дитинства пам’ятаю, що люди тоді боялися через те, що вони казали і з ким розмовляли. Нині там набагато більше свободи у ментальності й поведінці. Хоча ціни – надзвичайно високі, а зарплата – дуже низька. Але є відчуття зрозумілості й можливостей, яких не було раніше.

– Ти виступив на українській версії шоу "Танцюють всі!". Чи помітив якісь відмінності від канадського конкурсу, і яка у тебе склалася думка про україн­ських танцівників?

– Відмінності є, але незначні. Наприклад, в українській версії і виступи, і результати показують в один день. Також українські конкурсанти набагато більше часу займаються із хореографами. На канадському шоу дуже чітко дотримувалися правил щодо репетицій як на сцені, так і поза нею. Стосовно українських танцівників, я був вражений високим рівнем хіп-хопу, а також таких танцювальних стилів, як локінг і поппінг. Не думав, що вони популярні в Україні. Українські конкурсанти просто чудові й дуже багато працюють.

– Що, на твою думку, допомогло тобі досягнути успіху?

– Гадаю, насамперед любов до того, що я роблю. Моє життя не є довершеним без танцю. Також важка праця і дисципліна. Без них моя любов до танцю ніколи не дала би результатів. Мені також дуже пощастило, що отримав багато підтримки від чудових людей. Без їхньої допомоги я не був би тим, ким є зараз.

– То які твої плани на май­бутнє?

– Зараз закінчую навчання на ступінь магістра. Залишився ще один семестр. Планую активно зайнятися танцями протягом наступних 10 років і стати професійним бальним танцівником. Моя мета – дійти до фіналу професійного фестивалю латиноамериканських танців Блекпул і, можливо, посісти одне з призових місць. Після цього хотів би відкрити власну танцювальну студію і присвятити себе хореографії та викладанню.
Леся БУДНА,
спеціально для "МБ", Торонто, Канада