«Виготовлення діжок – дуже важка праця»

Неподалік Хотина є невеличке село Гордівці. У ньому кілька сотень мешканців і майже немає роботи. Проте 42-річний Петро Панівський знайшов своє покликання – він займається бондарством. Це ремесло зараз досить рідкісне. Тож Петро Васильович на сьогодні – єдиний бондар на все село та й на довколишні населені пункти також.

На подвір’ї нас першим зустрічає гавкотом собака. Виходить пан Василь – батько Петра.

"Усе вимірюється не в сантиметрах, а міліметрах"

Пан Василь пропонує поки що поспілкуватися з тим, хто навчив його сина виготовляти бочки, – 85-річним сусідом Андрієм ХАВИРЮКОМ. Саме він колись був першим бондарем у селі і передав своє вміння сусідському хлопцеві.
– Коли у 1950-х роках у Рашкові відкрили артіль бондарів, я пішов туди навчатися, – пригадує Андрій Миколайович. – Тоді виготовляти діжки було вигідно, люди їх охоче купували. На місяць робив 12-13 діжок. На створення столітрової діжки йшло три дні, п’ятдесятилітрової – півтора. Робота була важка, усе виготовляли вручну. Це зараз є різні інструменти. Для того, щоби навчитися робити діжки, не потрібно навіть закінчувати середню школу. Просто треба знати кілька правил. Найкращий матеріал для діжки – дуб. Можна використовувати й ялину, але вона швидко гниє. Щоби діжка не протікала, планки, які ще називають клепками, мають щільно прилягати одна до одної. Тут усе вимірюється не в сантиметрах, а в міліметрах.

Бочки –
зі столітнього дуба

Тим часом додому повернувся Петро Панівський. Чоловік заводить нас до своєї майстерні біля хати. На стінах – пилки, металеві обручі для діжок, молотки. До стін прихилені клепки різних розмірів – із них невдовзі зроблять діжки.

Пан Петро показує свої руки із побитими пальцями.

– Виготовлення діжок – дуже важка праця, – зітхає чоловік. – Постійно пальці то молотком вдарю, то циркуляркою втну. Від роботи з дубом шкіра на руках чорна і шорстка. Якщо чесно, зайнятися бондарством мене змусили нестатки. У селі роботи немає, а за кордон поїхати не можу – сім’я. А треба ж донечці до школи якусь копійку дати. Отож і вирішив навчитися у сусіда Андрія ремесла. Було це 14 років тому. Бував на виставках – на Петрівському ярмарку, в музеї архітектури і побуту в Чернівцях. Залишаю людям свої візитки, хто хоче, замовляє. Приїжджають люди з Івано-Франківська, Одеси, Кам’янця-Подільського, Хмельницького. Люди розуміють, що це нешкідливий і якісний виріб, який служитиме сто років, а то й більше. Головне – правильно їх виготовити і зберігати. Не можна тримати діжку в надмірно вологому місці та на сонці. Виготовляю діжки зі столітнього дуба.

Чоловік не надто охоче називає ціну діжки: "Усе залежить від сезону. Наприклад, восени вони дорожчі, взимку – дешевші, а навесні взагалі ніхто нічого не купує. Дехто на базарі продає столітрові джіки за тисячу гривень, але не знаю, чи хтось їх купує за такою ціною. Моя ціна за столітрову діжку – 800-850 гривень. Адже треба враховувати, що дуб зараз дуже дорогий і треба повернути гроші за матеріал".

– Тепер люди, в яких немає багато грошей, купують дешевший скляний та пластиковий посуд, – каже Петро Панівський. – А у торговельних центрах продають діжки, виготовлені на закордонних верстатах. Але я їх називаю муляжами. Там технології прості: склали, зліпили, надули всередину фольгу. Навіть не знаю, скільки часу така діжка прослужить. А нас, справжніх бондарів, залишилося дуже мало – по одному в кількох селах. Так мало, що нас можна заносити до Червоної книги...
Галина МАРКІВ