«Бігав аптеками і випрошував суміші для діток»

У 23 роки Анатолій Хомік став директором обласного центру соціально-психологічної допомоги на вулиці Білоруській, 22. Пам’ятає всіх 270 клієнтів, які мешкали тут. Випрошував суміші для немовлят, умовляв матерів не покидати своїх дітей. За власні гроші купував продукти, щоби нагодувати голодних відвідувачів. Разом із працівниками робив ремонт і створив у центрі домашню атмосферу, де завжди затишно.

У центрі били вікна та вибивали двері

– У мене було велике бажання працювати з такими людьми, – запевняє Анатолій Хомік. – Хотілося створити в центрі таку обстановку, щоби наші відвідувачі почувалися тут, наче вдома, який, до речі, не всі вони мають. Адже до нас приходять здебільшого вихованці інтернатів, сироти, жінки, які постраждали від сімейного насилля, знедолені. Всі вони хороші люди. Просто опинилися у складних життєвих ситуаціях. Я сам рано залишився без батька. Мене і двох моїх братів виховувала мама. Дуже вдячний своїй дружині, яка працює учителькою в школі, тому добре розуміє мою роботу і підтримує мене.

До центру Анатолій прийшов, ще навчаючись на четвертому курсі педагогічного факультету ЧНУ. Заклад тоді лише відкривали, і потрібні були молоді спеціалісти, які працювали би цілодобово та надавали психологічні консультації клієнтам. "Досвіду роботи ми не мали, адже наш центр був одним із перших в Україні, – розповідає директор. – Зі мною працювали мої однокурсники. Спочатку доводилося виконувати роль сторожів – оберігати майно та оргтехніку, щоби не розікрали. Тоді на вікнах ще не було решіток, тож всередину міг влізти будь-хто. Їх поставили вже пізніше, коли хулігани вночі побили вікна та виламали двері. Місцеві мешканці спочатку не сприймали наших відвідувачів, бо хтось пустив чутку, що тут перебуватимуть наркомани та повії. Та згодом побачили жінок із дітьми – і заспокоїлися. Навіть почали приносити одяг, іграшки, продукти".

– Траплялися випадки, коли жінки приходили з немовлятами, яких не мали чим нагодувати, – пригадує Анатолій Миколайович. – Доводилося вночі бігати магазинами й аптеками та випрошувати дитячі суміші. Часто скидалися з працівниками та купували їх за свої гроші. Неможливо слухати, як плаче голодна дитина. В таку хвилину здається, що все віддав би. Важко переживав ситуації, коли самотні жінки хотіли відмовитися від дітей, бо не мали ні житла, ні роботи. Довго вмовляв їх не робити цього. І був щасливий, що вони залишили дітей. Зараз у нас також перебуває молода жінка, яка хоче залишити дитину, якій лише рік і вісім місяців. Ми зробимо все для того, щоби вона була з мамою".

"Купуємо продукти за власні кошти"

Центр отримує від держави на рік лише 200 тисяч гривень, тому доводиться викручуватися. Наприклад, ремонт робили самі. Ввечері після роботи білили стелю в кімнатах та коридорі, фарбували стіни. Придбали для відвідувачів пральну машину, холодильник і телевізор.

– Раніше ми мали змогу ще харчувати своїх клієнтів, та останнім часом на це не виділяють гроші, – скаржиться Анатолій Миколайович. – Отож часто доводиться купувати продукти для підопічних за власні кошти.

– Кожен відвідувач центру залишив слід у моєму серці, – зітхає пан Анатолій. – Та найбільше хвилююся за своїх похресників, яких у мене четверо. Особливо за двох, які перебувають у Будинку дитини та в інтернаті. Цієї неділі мене запросили на хрестини ще однієї дитини. Звичайно, піду, бо відмовлятися – гріх. Багато чого навчився у своїх підопічних. Зрозумів, що треба цінувати те, що маєш, бо в декого немає нічого. Хочу, щоби не було таких закладів, як наш. Не було покинутих дітей і побитих жінок. Щоби кожен мав де і за що жити. 
Надія БУДНА