«Чоловік мене щоранку цілує, а я подаю каву в ліжко»

Незвичайне весілля відбулося минулої п’ятниці в райцентрі Герца. У районному Будинку культури урочисто уклали шлюб 90-річний місцевий мешканець Олександр Голофаст і 83-річна чернівчанка Степанида Захаренкова. Вони були знайомі давно, але доля розвела їх. А через 53 роки випадково зустрілися і вирішили вже ніколи не розлучатися. Подружжя запевняє, що до них знову повернулася молодість. Після одруження Степанида Іллівна викинула палицю, спираючись на яку ходила, і навіть подає чоловікові каву в ліжко. А пан Олександр щоранку цілує дружину і ремонтує будинок, який постраждав від повені.

– Такого весілля у нашому містечку ще не було, – запевняє мер Герци Василь СКРИПКАРУ, з яким їдемо до подружжя. – Олександр Семенович – шанована людина: ветеран війни і праці, колишній танкіст, голова районної ради ветеранів. Це дуже трепетно, коли двоє літніх людей з такою ніжністю та любов’ю ставляться одне до одного.

"Після весілля викинула палицю і вставила зуби"

На подвір’ї порається миловидна жінка, яка зовсім не нагадує 83-літню бабусю. "Мені ніхто не дає моїх років", – весело сміється пані Степанида на наш комплімент. Олександр Семенович теж виглядає значно молодшим за свій вік. Він жваво спускається по драбині з горища. "Оце перебирав інструменти, бо хочу зайнятися ремонтом будинку, який затопило під час повені, – чоловік показує стіну, на якій на двометровій висоті залишилися сліди від води. – Вода йшла так стрімко, що не встиг вибігти з будинку. Виліз на вікно і думав, що вже кінець. Та мене витягнули рятувальники".

Степанида Іллівна запрошує до хати, пригощає кавою, сирниками і виноградом. "Ці квіти нам подарували на наше весілля, – хвалиться букетами, розкладеними скрізь. – Олександр сказав, що хоче, щоби я була його законною дружиною, а не доглядальницею. Тому ми віднесли заяву до РАЦСу. Я родом з Оршівців, що на Кіцманщині. Та останні сім років мешкала в Чернівцях. Обидві мої доньки поїхали на заробітки до Італії, а мене після смерті чоловіка забрали до Чернівців, де придбали квартиру. Та я знудилася в чотирьох стінах. З паличкою ходила, тепер викинула її і вже сама ходжу. Зуби собі вставила. Чоловік теж збадьорився. Якщо раніше, коли йшов до магазину, часто відпочивав по дорозі, то тепер навіть не зупиняється. Каже, що силу відчуває в собі, перестав хворіти. З Олександром ми знайомі вже давно. Протягом 1952-1957 років я з чоловіком мешкала у Герці, працювала вчителькою після закінчення педучилища. Ми були сусідами з Олександром, то я часто заходила до нього додому, дружила з його покійною дружиною, бавила його синів. А потім я поїхала з Герци.

"Вперше купили обручки за десять гривень"

Через 53 роки Степанида Іллівна й Олександр Семенович випадково зустрілися в будинку відпочинку "Зелені пагорби", що у Виженці. "Якось біля мене на лавку сів чоловік, ми розговорилися, – пригадує пані Степанида. – Виявилося, що це мій колишній сусід. Одного разу він сказав: "Ти – одна, я – один, може, будемо жити разом?"
– Я втомився жити один і голодувати, – тремтить голос в Олександра Семеновича. – Траплялося, що за весь день лише шматок хліба мав у роті. Тому вирішив одружитися зі Степанидою, щоби мати господиню в домі. Рада ветеранів влаштувала для нас справжнє свято в ресторані, за що ми дуже вдячні. На нашому весіллі було все міське та районне керівництво. Подарунків принесли багато. Степанида одягнула святкову сукню, а я – костюм із воєнними нагородами. Але всі ордени та медалі не вмістилися на піджаку, бо маю їх дуже багато (чоловік показує велику коробку з нагородами, – авт.).

– Першого весілля ні в мене, ні в Олександра не було, – пані Степанида витирає сльозу. – Одружувалися обоє в голодні повоєнні роки. Навіть обручок ніколи не мали. Оце вперше з Олександром купили обручки, але не золоті, а дешеві – за десять гривень. Носити їх не вміємо – заважають на пальці. Зате весілля у нас було справжнє. Вишитий рушник стелили нам під ноги, благословляли короваєм. Шампанське пили з келихів. Нам кричали "Гірко!", і ми цілувалися.

– Розповідаю Степаниді про пережите. Я сирота, своїх батьків не пам’ятаю. В армії був танкістом. Війну всю пройшов – від першого до останнього дня. Обороняв Москву і Сталінград, брав рейхстаг. Горів у танку, – Олександр Семенович показує опіки на голові та руках. – Після демобілізації поїхав до свого друга на Буковину, одружився з його сестрою і вже залишився тут.

Степанида Іллівна взялася провести нас до автостанції. "Може, люди збоку підсміюються, але нам добре удвох, – казала по дорозі. – Ми вже не самотні, є з ким поговорити, порадитися. Чоловік жаліє мене, щоби не переробилася, просить частіше відпочивати. Вранці або коли йде кудись, цілує мене. Доньки добре сприйняли моє одруження. Передали нам з Італії дві сумки подарунків і 90 євро".
Надія БУДНА