«На спектаклі до театру ліз водопровідною трубою»

Драматург, актор і режисер Володимир Воробйов 50 років тому покинув Чернівці та поїхав підкорювати театральний Санкт-Петербург. А перш ніж поїхати, зробив у Чернівцях декілька постановок. Першу з них – у… 14 років! До 50-ліття з дня народження Льва Толстого підлітком він показав глядачам сцени із п’єси "Живий труп" і сам зіграв роль. Глядачі плакали, коли 14-літній хлопчик грав про те, як він любив жінку…

Днями Володимир Лазарович повернувся до Чернівців. Зараз він відомий у світі режисер. 25 років прожив у Петербурзі, мав там власний театр. Він учень народного артиста Радянського Союзу Георгія Товстоногова. Нині Володимир Воробйов живе в Ізраїлі. Із режисером ми зустрілися у театрі імені О. Кобилянської, куди його запросили працювати над постановкою для 80-го сезону.

"Вулиця
О. Кобилянської була переповненим театром"

Мені назустріч іде чоловік – легкі кроки, довга сива борода, волосся, зібране у хвостик. Володимир Воробйов відразу попереджає: "Я можу згадувати Чернівці весь день, тому давайте я буду відповідати на ваші запитання".

– У Чернівцях ви колись жили навпроти чорного входу в театр...

– Так, мій будинок – на розі вулиць Гете і Лисенка. А моє вікно виходить на театр. Змалечку стежив за театральним життям. Це навіть не банально казати, але тоді театр справді був святим. До нього було непросто потрапити. Малим я ліз водопровідною трубою на другий поверх театру, щоби потрапити на виставу. Зі свого вікна спостерігав, коли розпочнеться спектакль. Тільки-но вщухав галас, я біг до труби і ліз вгору. Не знаю, як вона не зірвалася. Я вилазив на другий поверх, вікна якого завжди були відчинені. З вікна стрибав у гардероб і ховався там, де складають сумки. Потім чекав на момент, коли відволікалися працівниці гардеробу й утікав до залу.

– Вже тоді ви пробивалися у театр будь-якими шляхами…

– Так-так, я завжди прагнув бути у театрі… Саме в той період я познайомився з великою українською актрисою Валентиною Безпольотовою. Мені було вісім років. Ми як познайомилися, так і не розлучалися десять років. Я з нею проводив кожен день, окрім репетицій та відпусток.

– У вас були трепетні стосунки?

– Вона була моєю духовною мамою. Коли ми гуляли містом, вона завжди тримала руку на моєму правому плечі. Я часто зустрічав її після спектаклів. Вона жила на вулиці Б. Хмельницького, і я проводжав її додому. Вона ж називала мене своїм сином і ще любила жартувати: "Колись я вийду заміж за Володю Воробйова". Вона дуже багато мене навчила. І навіть у буденному житті піклувалася про мене. Якось у мене були неприємності у школі, а вона, знана і відома актриса, прийшла до директора і спокійно сказала: "Як ви можете його ображати? Він же геніальний хлопчик!"

– Колись старожил театру Тарас Рідуш розповідав мені, що люди перевзувалися у гардеробі й лише потім заходили до театру…

– Було таке, я також це пам’ятаю. Ось нині по телевізору показують оперу і вишукано одягнених у ній аристократів – таким колись був і чернівецький театр. То була якась золота епоха. Але я не з тих людей, які скажуть, що сьогодення стало гіршим – воно просто інше. Залишилася сцена, але змінилися дійові особи. Так, тих Чернівців більше немає. Це було дуже жваве місто.

– Як люди жили у ті часи на вулиці О. Кобилянської та на Театральній площі?

– Вулиця О. Кобилянської була переповненим театром! Пригадую, найстрашніше тут було загубити дитину. Якось малим я загубився, і моїх батьків шукав міліціонер. Людей тут було так багато, що вони рухалися у дві колони – це нагадувало великий вишуканий ярмарок. Навіть у будні одягалися, як у свято. З вулиці О. Кобилянської люди поважною колоною йшли на Театральну площу.

– Тоді на площі лунали різні мови?

– Так, тут збиралися дуже різні люди. Мені подобалося, що вони всі між собою легко спілкувалися. Водночас можна було почути різні мови, бо Чернівці – все-таки багатонаціональне місто. Люди розуміли, що треба жити і спілкуватися.

– Ви сумуєте за тими часами?

– Ні! У кожного часу є свій шарм. Той період минув, і так має бути. Моя точка зору така, що ностальгії не існує. Ностальгія – це вигадка. Просто у пам’яті існують люди… Я витрачаю день, щоб обійти могили моїх друзів і рідних, яких поховано у Чернівцях. Для мене важливими є люди та їхні голоси. Так, ностальгії немає, є лише спогади різних жанрів.

– У вас було бажання зайти у будинок, в якому ви мешкали колись?

– Ні, мене не цікавить, хто зараз живе у моєму будинку. Просто приємно, що вікно не змінили. Я до цього ставлюся дуже спокійно. Я не один із мільйонерів, які купують будинки, бо колись у них жили. У мене до цього будинку ставлення, як до коханої жінки, яка колись була у моєму житті і яку уже не треба повертати.

"Головне – порядне ставлення до людини"

– До Чернівців вас запросили як режисера. Однак відомо, що ви і самі з’явитеся на сцені в моновиставі…

– Я розумію, що Чернівці – це маленьке місто, але щоби ви так швидко дізналися про мою ідею… Так, я не просто режисер. Я називаю себе "граючим тренером". У мене є спектакль за "Шинеллю" Гоголя. Його я грав у Петербурзі, Єрусалимі і дуже хотів зіграти у Чернівцях. Семен Цидельковський вирішив мене підтримати. Гратиму я 20 жовтня у Будинку естетики і дозвілля. На виставу можна потрапити просто – придбавши квиток. До речі, почав говорити про квитки і пригадав цікавий епізод. Якось Георгій Товстоногов поїхав до Лондона до великого Пітера Брука. Уявіть, зустрілися двоє великих людей, поговорили. А коли настав час спектаклю, який поставив Брук, Пітер сказав Георгію: "Я тебе безкоштовно не впущу. Йди купи квиток…" Хоча гроші і запрошення були у двох, але купити квиток – це був вияв толерантності.

– Ви згадали про Георгія Товстоногова… Він був вашим вчителем. Які його уроки ви запам’ятали на все життя?

– Побачив неймовірне ставлення великих людей до своїх учнів. Розповім вам два епізоди з мого життя, і ви все зрозумієте…
Мені було 18 років, коли я приїхав вступати до Петербурга. Пройшов перші два тури. Між другим і третім була пауза – 10 днів. Вирішив поїхати до Москви, куди приїхав німецький театр. Коли ж повернувся на третій іспит, здивувався, що дуже мало людей було біля інституту. Заходжу, а мені кажуть, що третій тур був учора… Ви можете уявити мій стан?

– У вас, напевно, був шок…

– Так, саме шок. Стою посеред вулиці й не знаю, що робити. І тут виходить великий майстер Борис Зон і запитує: "Воробйов, ви чому не прийшли на третій тур?" Відповідаю, що був у Москві, дивився німецький театр… А він бере мене за руку і каже: "Отже, ми зараз підемо до ректора, і ви скажете, що у вас захворіла мама. Потім ми зберемо для вас спеціальну комісію…" Врешті-решт я вступив, і ніхто, окрім Бориса Зона, не знав, що у день іспиту я дивився виставу німецького театру.

Інший епізод – я був уже старшим, працював у театрі імені Лєнсовєта, зокрема з Алісою Фрейндліх… З певних причин я пішов із цього театру 1978 року. Тоді я не знав, як мені бути далі. Був дуже розгубленим і вирішив зателефонувати додому до Георгія Товстоногова. Повірте, тоді легше було зателефонувати до генсека у Кремль, ніж до такого великого майстра. Він був живою легендою, а я звичайним хлопцем…

Я набрав номер, слухавку підняла сестра Георгія Товстоногова. Сказав, що я – Володя Воробйов. За хвилину до телефону підійшов Георгій Олександрович. Попросив його приділити мені 10 хвилин свого часу і вислухати, а він відповів: "Давайте ви краще прийдете до мене, ми зустрінемося і поговоримо..."

Та хто я йому був? А він мене на зустріч запросив і потім почав допомагати! Так я мав щастя у своєму житті зрозуміти, що головне – порядне ставлення до людини.
Валерія Чорней