На своє 70-річчя професор Ігор Школа чекає в гості понад двісті науковців з усієї України. Ювіляр каже, що така шана від колег – для нього найбільший подарунок і найбільше визнання.

– Доля змусила Вас не раз змінити місце проживання. Ашгабад, Кривий Ріг – і тепер Буковина. Який край Ви все-таки вважаєте Батьківщиною?

– Мій батько був командиром військ в Ашгабаді. Коли переїхали до Кривого Рога, старший брат пішов у Суворівське училище як син загиблого командира. А ми з мамою бідували. Особливо 1948-1949 роки – жах, їсти не було що! Ходили ледь не ховрахів ловити. Скільки тоді людей потруїлося... Після школи пішов у кузню. Треба було заробляти, бо мама постійно хворіла. Пенсії на тата отримували копійки – 16 рублів. А в кузні заробляв до ста рублів – це вже були гроші. Тоді не було техніки, доводилося цілий день вручну молотом гупати. Потім пішов у гірничий інститут. А тоді саме Хрущов вирішив об’єднати науку з виробництвом. І я вранці сидів на парах в інституті, а потім мав працювати в шахті...
Коли вже старший син закінчив КНЕУ й отримав направлення сюди, у Герцу, мені тут запропонували посаду, дали квартиру. Буковина мене дуже вразила – ці гори, краєвиди. І коли зараз двічі на рік приїжджаю до родичів у Кривий Ріг, не відчуваю, що у свій рідний край приїхав. Мій дім на Буковині.

За одну лекцію за кордоном платили тримісячну зарплату
– Мабуть, не раз Вас намагалися переманити закордонні вузи. Як уникаєте цієї спокуси?

– Були різні пропозиції – 65 країн я об’їздив, увесь світ. Я, здається, другий чи третій з українських економістів, хто читав курс лекцій у Сорбоннському університеті. Наступного року знову мене запрошували, але, мабуть, не буду їхати – набридло. У Новій Зеландії я очолював нашу групу на конференції й зустрічався з ректором інституту. Він пропонував оформитися в них на роботу, читати курс лекцій. Я сказав: "Дякую, але 28 годин летіти в літаку – не хочу я. Хай ваші студенти до нас приїжджають".

Важко сказати, що мене тут тримає. Тут ти все бачиш, усе розумієш – і жарти, і серйозні речі, і і як співають люди. Життя цим твоє насичене. А за кордоном що? Ну, походив, лекції почитав, заробив гроші, а наступного року я відмовився. Від Мадагаскару теж відмовився – там в університет мене на три роки запрошували.

– Може, є така країна, де б Ви все-таки хотіли жити?

– Є така країна. У Новій Зеландії мені дуже сподобалося. І в Ісландії, хоча там клімат трохи суворий. Там усе зроблене для життя людини.

– Переконалися, що не в грошах щастя?

– Так. Коли працював у ЧНУ, у перерахунку на долари я заробляв 82 чи 92 долари за місяць. А поїхав – і за одну лекцію в Сорбонні отримував 250 доларів. Як бачите, гроші можна було заробити. Просто в мене відчуття, яке не можна передати словами: тиждень побуду за кордоном, і додому тягне.

"З Пинзеником ледь не до бійки доходило!"
– Результати Ваших досліджень використовують як підприємства, так і влада. Що нині порадили б зробити владі області?

– Я вже стільки проектів створив – скажімо, ми зародили й підняли ідею вільних економічних зон. Я стільки разів із Кравчуком зустрічався, із Плющем, який був головою Верховної Ради, з Порошенком. А з Пинзеником, який тоді був віце-
прем’єром, ледь не до бійки доходило! Тоді він ще сказав: "Доки я займаю це місце, таких зон не буде в Україні!" Потім він все-таки зрозумів і десь через рік, коли був у Чернівцях, зайшов до мене й попросив вибачення. Нині 30 вільних зон в Україні! А нашій владі лише треба було трохи рушитися – моєї ролі вже в цьому не було, справа була лише за чиновниками.

– Виходить, бюрократія може "закопати" будь-який проект?

– Ця бюрократія не тільки в Чернівцях, у будь-якій області те саме. Я вже думав, як це пояснити. Можливо, помиляюся, але уявіть: сидить людина в мерії чи в облдержадміністрації, відповідає за якусь ділянку праці. Я приходжу й кажу, що треба втілювати проект. Вона сидить і думає: "Я поставлю свій підпис, доведеться ворушитися, щось робити". А навіщо їй це робити, якщо в неї тихе спокійне життя, зарплата йде, стаж іде.
Навіть, пригадую, був проект машзаводу. Звичайні цвяхи мали робити, американці давали обладнання, хороші інвестиційні проекти. І ніби спочатку дали згоду наші чиновники, а потім як почалося... Це було 2004 року, затягнулося ще на років два. Папірці, папірці... Так цвяхи й не почали випускати. Інвестори подумали, навіщо їм втрачати гроші, якщо вони в іншій країні це зроблять за місяць-два.

– Над якими проектами нині працюєте?

– Знову закладаю ці ідеї, але вже по-іншому. Зараз працюю над проектом у рамках Єврорегіону "Верхній Прут", який передбачає й вільні економічні зони, і зони безмитної торгівлі, консигнаційні склади, міжнародні транспортні коридори. Наш проект розглянули в Сучаві, тепер він буде в ЄС затверджуватися. Цей проект ми подали на грант, і десь 500 тисяч євро можуть під нього виділити.
Покращення в економіці розпочнуться наступного року

– Студентам у вас важко заробити "п’ятірку"?

– Ні, мене не вважають суворим викладачем. Коли вперше розмовляю зі студентами, вимагаю, щоби не запізнювалися й мобільні телефони на парі вимикали. Усе інше дозволяється – запитання, коментарі. То я не можу натішитися – такі хороші діти! Інколи аж стрибають, так хочуть висловитися. У мене ж "міжнародники" – це наша еліта. Дуже сильні діти. У нас зв’язки із Шотландією, Польщею, Словенією, обмінюємося студентами й викладачами. Викладач запитує наших студентів, чи потрібен їм перекладач, – вони кажуть, що все розуміють англійською. Вони молодці, й нас примушують працювати. Чогось не знаєш, а дитина десь в Інтернеті вичитала й починає запитувати, то треба бути готовим.

– Як економіст можете спрогнозувати, яких змін слід чекати найближчим часом?

– На мій погляд, цього року в економіці позитивних зрушень не буде. Доки новий президент сформує команду, визначить силові структури, Кабінет Міністрів, доки все це запрацює... Гадаю, вибори будуть і до парламенту, цього не уникнути. У будь-якому разі людям не треба чекати, їм жити треба. Ось у Шотландії люди не знають, хто в них прем’єр-міністр, – нічого про найвищу владу. А залякування про поглиблення кризи чи ще якісь катастрофічні речі – безпідставні.

– А якою бачите Буковину років через 20-30?

– Розумієте, Буковина – це місце на планеті з дуже багатими природними умовами.Тут і гори, й ліс, і поле. Я не бачу великих можливостей для створення тут великих підприємств. Наші заводи "Електронмаш", "Гравітон" – все ж воно загинуло. В майбутньому на Буковині бачу цю ж зелень з горами, лісом, але осмислену. У першу чергу, тут повинен розвиватися туризм, і він розвиватиметься. У сільському господарстві є перспективи для освоєння земель, які нині не обробляються, і у використанні більш прогресивних технологій. Дуже сподіваюся побачити Буковину, позбавлену штучних домішок до продуктів – зараз же неможливо щось купити! Усі продукти з помітками то про хімічні, то про інші добавки. Дуже хочу бачити людей усміхненими.
Бачите, Буковина – це ж по суті шлях в Європу. І на цьому шляху можна будувати і заправки, і котеджі, і готелі, і майстерні, і магазини. Люди будуть мати можливість розвивати бізнес, спокійно працювати. 

ДОСЬЄ
Школа Ігор Миколайович – видатний вчений-науковець у сфері досліджень регіонального економічного розвитку та міжнародних економічних відносин. Доктор економічних наук, професор, академік Інженерної академії наук України.
Народився 14 лютого 1940 року в м. Ашгабаді Туркменської РСР в українській сім’ї. Закінчив Криворізький гірничий інститут, Харківський інженерно-економічний інститут. З 1989 по 2000 роки завідував кафедрою міжнародної економіки економічного факультету ЧНУ. З 2000 року працює завкафедри економіки підприємництва та менеджменту Чернівецького торговельно-економічного інституту КНТЕУ. З 2003 року – заступник директора та завкафедри міжнародної економіки.

Про ювіляра

І. М. Буднікевич, завкафедри маркетингу ЧНУ:
– Мої аспіранти, чиї дисертації Ігор Миколайович опонував і які в нього консультувалися, з подивом запитують мене: "Коли? Як? Невже все це – праці однієї людини!?" n

Є. О. Галушка, голова правління кредитної спілки "Буковина":
– Не перестаю дивуватися його талантам! Знаний економіст, науковець, засновник "малого Давосу" у Чернівцях і пристрасний природолюб, грибник, риболов; професор, заступник директора інституту, заслужений діяч науки й техніки України й завзятий дачник, якому вдається вирощувати все, що тільки росте, й більше: від часнику й полуниць – до ківі й екзотичних фруктових дерев; засновник потужної наукової школи, з якої вийшли десятки кандидатів та докторів наук, і визнаний художник, який володіє унікальним на сьогодні стилем живопису…

В. К. Євдокименко, проректор з наукової роботи Буковинського університету:
– Мені кортить наголосити на тому, як Ігор Школа сміливо "пірнає" і в новий науковий матеріал, і в нові сфери діяльності, а якщо потрібно – і в пригоди. У 1990-х роках виникла потреба (яка, до речі, на часі й зараз) і теоретично, і практично осягнути глибини сутності спеціальних економічних зон. І ось Ігор Миколайович вже ініціює вивчення цього матеріалу на Сахаліні, де з’явилася перша така зона!

О. І. Господінова, доцент Буковинської державної фінансової академії:
– Починаючи свою трудову діяльність у шахті, вивчаючи проблеми шахтарської праці в науково-дослідному інституті, Ігор Школа чітко визначив коло свого дослідження. У радянський час далеко не кожен міг порушити проблему організації гірничорудного виробництва з відсталою технікою та майже ручною працею. У таких випадках існував так званий закритий захист дисертацій. На таких захистах були присутні лише члени докторської ради та кілька вчених. Подібні ради відбувалися лише в Москві. Відстоюючи свої позиції, Ігор Миколайович пройшов через такий захист докторської. Багато положень його дослідження тоді були використані при складанні урядових програм розвитку галузі.