Два людські життя врятовані напередодні Нового року. Чернівчанка Марія знайшла на Роші занедбану дачу. У ній жили двоє хворих жінок. Марія приносила їм їжу. А з настанням лютих грудневих морозів почала бити на сполох. Зібрала журналістів, щоб усі дізналися про знедолених.
Невеличка дача, в якій жили дві жінки, швидше схожа на халабуду. Тут немає світла. Неможливо затопити пічку. Ночувати можна лише у теплу пору року. А лютої зими, якщо лягти спати, вранці можна не прокинутися.
Як знедолені жінки, які до того ж мали перелом шийки стегна, опинилися і жили у таких умовах? У Лариси Балобаєвої та Галини Бабійчук – складне життя. "Але головне, що Новий рік до нас прийде у теплі і з гарними людьми", – зауважують вони.
"Жінки, неначе діти, радіють кожному відвідувачеві"
Кореспондент "МБ" навідала жінок у лікарні швидкої медичної допомоги, де вони зараз перебувають. Обидві жінки, неначе діти, радіють кожному відвідувачеві. Коли запитали у палаті Ларису Балобаєву, жінка заплакала і вигукнула: "Ідіть до мене, заговоріть зі мною…" Насамперед жінки розповідають, що їм уже тепло і висловлюють вдячність дачниці Марії, яка їх врятувала.
Про небайдужу чернівчанку Марію та долю двох жінок у лікарні знають усі: і медики, і пацієнти. Їх ніжно називають "наші дівчата".
– Хіба людина, у якої було важке життя, чимось гірша за інших? – каже дідусь у холі лікарні. – Тут усі чули про жінок. Їхня біда в одному – це проблеми зі здоров’ям і відсутність нормального даху над головою. Треба підтримати людей, і все буде добре.
– На вулиці настає 2010 рік, люди у космос літають, а ви кажете про проблему бездомних людей! Ми ж живемо у час притулків і всі говорять, що місто у нас – найкомфортніше в Україні. То що, влада не дасть раду двом жінкам? – говорить інший пацієнт. – Головне, що їх знайшли.
– Ага, дасть раду, – суперечить старенький чоловік. – За кожну систему, за кожні рукавички на прийом до лікаря треба платити…
– Лікарі насправді до мене ставляться з великою турботою. Я дуже їм вдячна. Тут, у лікарні, я відігрілася. На жаль, у мене немає грошей і я не можу купити собі ліки, не можу купити нічого, – розповідає 54-літня Галина БАБІЙЧУК. – Я вже і так рік жила тут, у лікарні на Фастівській, бо поламала стегно. Доки лікувалася, потоваришувала з Ларисою. У травні вона забрала мене на дачу. Коли тепло, там можна жити, а як морози – смерть.
"Новий рік –
це коли тепло"
– Доля моя – нелегка. Сама я із Селятина, що на Путильщині, – каже Галина. – У три роки мене удочерили. Я переїхала до Чернівців. Навчалася у школі на вулиці Чапаєва, закінчила кулінарне училище. Працювала на хлібокомбінаті, потім – на "Електронмаші". З’явилася донечка. Ми винаймали квартиру в Лужанах. Три роки тому чоловік помер, і ми з дитиною опинилися на вулиці. Донечку віддала до інтернату, сама опинилася у лікарні.
Моя дівчинка вже в одинадцятому класі, вона приходить до мене. Їй в інтернаті дали трошки фруктів, а вона віддала їх мені. А я не маю їй що дати. Так важко на душі. Я так би хотіла допомогти своїй дитині. Я так втомилася від такого життя. Я хочу одужати, а на це потрібні гроші. Мені би притулок знайшли, і все буде добре. Це ноги у мене хворі, а руки – міцні. Я би робила домашню роботу. Наприклад, я би могла виготовляти квіти… Зараз є різні варіанти домашньої роботи.
Як би там не було, але Новий рік я дуже відчуваю. Є підтримка людей. Мене тут пригощають. Для мене свято – це тепла оселя. А якби Дід Мороз існував, я би попросила здоров’я.
– Справді, Новий рік – це коли є з ким поговорити і коли тепло, – каже пенсіонерка Лариса БАЛОБАЄВА. – Сподіваюся, після лікування нам з Галиною знайдуть притулок. Єдине знаю точно, я її ніколи не покину. Ми завжди будемо разом. Моє життя також важке. Після смерті мами я жила із батьком. Але через махінацію він втратив квартиру, і я опинилася на вулиці. Деякий час жила на дачі, працювала у ресторані.
На жаль, перелом різко змінив моє життя. Я потрапила до лікарні, на роботі мене звільнили через поганий стан здоров’я. Маю сина. Але у нього своє життя, свої проблеми…
Мрію підлікуватися і знову працювати на кухні. А Галина би працювала на городі чи якусь роботу додому брала. І все у нас буде добре. Лише зараз нам дуже потрібна підтримка…
Валерія Чорней
