Свій армійський кітель із нашивками старшого сержанта Віктор Ковальчук, мешканець Погорілівки, що на Заставнівщині, береже й досі. На лацкані красуються декілька нагород, які свідчать про ратний шлях колишнього солдата-афганця. А нещодавно до них додалася ще одна – найвища солдатська нагорода – медаль "За відвагу".
Наші гаубиці били на відстань шістнадцять кілометрів
– В армію мене призвали 10 листопада 1986 року після закінчення Заставнівського сільськогосподарського профтехучилища, де здобув фах тракториста, – розповідає Віктор Ковальчук. – Потрапив у навчальний центр, який знаходився в Ашхабаді. Там мене зачислили в артилерійський підрозділ. З першого ж дня ми знали, що через півроку нас відправлять до Афганістану. У червні 1987 року приземлилися в Кабулі, а звідси – у місто Газні, де знаходився окремий артилерійський полк, який прикривав місцевий аеродром. На озброєнні у нас були гаубиці Д-30, які били на відстань шістнадцять кілометрів снарядами вагою 21 кілограм. На позиції їх доправляли тягачі на гусеничній основі. Служба була небезпечна – душмани обстрілювали аеродром реактивними снарядами з навколишніх гір. Причому це відбувалося вдень, коли хороша видимість. Якось від прямого попадання ереса спалахнув вертоліт, від якого вмить залишилася одна рама. На щастя, ніхто з пілотів не постраждав. Ескадрилья полетіла бомбити ворожих артилеристів, пізніше до цього долучилася і наша батарея. Знаходилися бойовики у покинутому кишлаку, куди вони час від часу сходили з гір.
"На перевалі Саланг дуже мерзли, хоча надворі було літо"
– Медаль "За відвагу" за що отримав?
– У березні 1988 року наша гармата знаходилася на "точці", залога якої становила 60 осіб, дві гармати, два міномети, два танки, не рахуючи стрілецької зброї. Надійшло повідомлення, що далеко в горах у наш бік йде великий караван душманів. На його захоплення кинули десантників, але перед тим мала "попрацювати" моя гаубиця, обслуга якої – три солдати, а я був командиром. Подавити вогневі точки ворога було складно, адже ти їх не бачиш. Однак відстань ми з хлопцями розрахували точно й завдали душманам великої шкоди.
Командир, старший лейтенант Юрій Синіцин, якого всі поважали за людяність і відвагу, похвалив нас і повідомив, що подає рапорт командуванню на нагородження чотирьох військовослужбовців – трьома медалями "За відвагу" і медаллю "За бойові заслуги". Потім почалося виведення наших військ із Афганістану, далі ще дослужував в Усурійську. А торік голова регіональної організації Спілки ветеранів Афганістану Святослав Козак направив запит до Москви. Як результат, місяць тому до Чернівців навідався російський консул зі Львова, який і вручив мені медаль та 500 гривень. Разом зі мною медаль "За бойові заслуги" отримав і ще один колишній афганець.
– Важким було виведення радянських військ з Афганістану?
– Нелегким, адже були провокації з боку душманів, наприклад, біля Кабула колону обстріляли з гранатомета. У відповідь отримали декілька снарядів від САУ. Могли підірватися й на італійських мінах з фугасами. Щоби цього не сталося, використовували танки з декількома металевими катками. А ще собак, але не всі тварини, знайшовши вибухівку, лягали біля неї, траплялося, що лягали на міну і гинули.
Ще ж була знищена вся наша техніка, яка працювала на бензині. Бо попереду був перевал Саланг, й тільки дизельні двигуни тут не підводили. На цьому перевалі ми дуже мерзли, хоча надворі було літо.
Крім нагород, Віктор Степанович привіз із чужої країни тату у вигляді глобуса, над яким палає вічний вогонь та дата служби – 1366-1368 роки (афганське літочислення). А від гарматної канонади має проблеми зі слухом. Однак Ковальчук вважає себе щасливою людиною, адже залишився живим і має гарну сім’ю: дружина Галина працює вихователем у дитсадку, дочка Наталка вчиться у педколеджі, а син Олексій ходить у шостий клас.
Василь Гринюк
