Уже п’ять років Василь Козак за будь-якої погоди трубить опівдні з вежі ратуші мелодію безсмертної "Марічки", яка стала візиткою Чернівців. 65-річний чоловік щодня долає 126 звивистих вузьких сходинок і запевняє, що ніколи не хворів, навіть став здоровішим і помолодшав.
"Вітер зносить капелюх,
а в мороз труба прилипає до губ"
Ми зустрілися із Василем Козаком у приміщенні ратуші. Чоловік прийшов на 20 хвилин раніше, тримаючи в руках футляр із музичним інструментом. У спеціально відведеній для нього кімнатці переодягнувся у вишиту сорочку та кептар, перевзувся в легкі кросівки, на голову одягнув капелюх, взяв трубу. "Сорочку і кептар вишила для мене відома майстриня із Вижниччини, яка шила костюми для Софії Ротару, – похвалився. – Ось я і готовий. Тепер можемо підніматися на вежу. Я це роблю швидко – за дві-три хвилини. А ось вам, напевно, треба буде більше часу".
Подолати 126 крутих сходинок від незвички справді виявилося непросто. Зате Василь Васильович зробив це легко, мовби на одному подиху. "Звик уже. Хоча спочатку теж було важко, – зізнався. – А коли вперше піднявся нагору і глянув з майданчика на місто, аж у голові запаморочилося. Та цей страх вдалося подолати".
Із вежі ратуші місто – наче на долоні. Василь Васильович показує споруди університету, драмтеатру, вулицю О. Кобилянської, площі… Годинник на вежі починає вибивати 12.00. "Мені вже час грати", – перериває нашу розмову пан Василь. Він виходить на майданчик, прикладає до губ трубу – і над містом линуть звуки відомої кожному ще з дитинства мелодії "Марічки", яку написали наші знані земляки – поет Михайло Ткач і композитор Степан Сабадаш. Трубач грає чотири рази – на всі сторони світу. На Центральній площі зупиняються люди, звертають свої погляди на вежу і зачудовано слухають.
– Часто мені знизу, наче артистові на концерті, туристи кричать "Браво!" і просять зіграти на біс, – сміється Василь Васильович. – Я дуже щасливий, що людям подобається моя гра. Чернівці – єдине місто в Україні, де запроваджена така традиція – грати позивні міста.
– Граю щодня – і в будні, і у вихідні, і у свята та за будь-якої погоди, – запевнив трубач. – Важко, коли дме сильний вітер, який зносить із голови капелюх. Та що там капелюх! Інколи здається, що тебе знесе. А в мороз наливаю в клавіші спирт, аби не замерзали. Трапляється, що губи починають прилипати до труби. Тому намагаюся тримати її трішки на відстані і грати швидко. Зранку щодня по годині тренуюся.
"Найбільше за мене радіють онуки"
Усе життя Василя Козака пов’язане з музикою. Грати на трубі він навчився ще в сільській школі. Пізніше навчав уже інших – працював викладачем. А останні 17 років грає в симфонічному оркестрі обласної філармонії. "Коли мені п’ять років тому запропонували грати позивні міста, я погодився, – розповідає Василь Козак. – І навіть відчував гордість, що художня рада обрала мене з-поміж інших трубачів. Особливо радіють за мене троє онуків. Вони зі мною вже неодноразово піднімалися на вежу. Коли вперше глянули вниз, вигукнули: "Ну, дідусю, ти даєш! Не боїшся грати так високо… А нам дуже страшно".
Трубач Василь Козак став, як і "Марічка", своєрідним символом нашого міста. Він фігурує у всіх документальних фільмах про Чернівці. Неодноразово його знімали різні телеканали – українські та закордонні. "Приїжджали з Австрії, Німеччини, Ізраїлю, Канади, країн Прибалтики, – каже Василь Васильович. – Я ще з шістьма студентами училища мистецтв імені Сидора Воробкевича відкривав 600-річчя міста.
Міська рада продовжила угоду з Василем Козаком. Тепер він ще три роки гратиме "Марічку".
Надія БУДНА
