У суботу, 28 листопада, в Україні вшанують пам’ять жертв Голодомору та політичних репресій. І хоча Буковини, яка перебувала під румунською владою, Голодомор 1932-1933 років не торкнувся, мешканці краю всіляко допомагали голодуючим з Великої України.
"Голодні пси таскали Дністром задубілі трупи"
Рятуючись від голодної смерті, люди намагалися втекти через Дністер на територію тодішньої Румунії. У зв’язку з цим газета "Час" опублікувала відозву-протест, ухвалену 14 квітня 1932 року Українським громадсько-допомоговим комітетом української еміграції в Румунії: "Протягом останньої зими річка Дністер … стала правдивою смугою смерти, де большевики організували систематичне полювання на безборонних стариків, жінок і навіть дітей. Большевики дійшли до того, що не вважали за потрібне навіть убирати з льоду на Дністрі тих, хто впав жертвою їхнього варварського садизму. Тому зойки майже кожної ночи змішувалися із завиванням голодних псів, що роздирали й таскали по Дністрові задубілі трупи…"
22 квітня 1932 року "Час" повідомив, що на засіданні румунського сенату 19 квітня із запитом до уряду Румунії виступив сенатор із Буковини, один із лідерів Української національної партії Д. Маєр-Михальський. Він просив, "щоби утікачів з України, які переходять Дністер і яких румунська адміністрація передає назад совітським офіційним (особам), ніяким чином не передавано більшовикам…Це означає засудові їх на смертну кару". Сенатор вимагав від уряду звернутися до Ліги Націй і вимагати від неї фондів на утримання утікачів. Запит підтримали інші сенатори, зокрема митрополити Бессарабський та Буковинський.
"Це не були люди,
а лише тіні людські…"
А 18 і 19 березня 1932 року газета писала про багатодітну родину Крижанівських, яка втекла до своїх родичів у Бессарабію. Біженців було дев’ятеро: двоє чоловіків, двоє жінок і п’ятеро дітей. "Це не були люди, а лише тіні людські… Забиті, замучені, виснажені… Старий Крижанівський розповів, як його донька намагалася перед Різдвом задушити своїх малих діток чадним газом, бо не мала вже що дати їсти їм. Старим вдалося врятувати онуків".
Про втечу родини чоловік оповідав так: "Ще з дня ми дітям сказали, що підемо в Румунію і що нам вуйко дасть хліба, але наколи би котре з них почало плакати або кашляти, то того кинемо у воду. Звичайно, діти цему всему повірили, і коли ми сходили з гори і ввесь час на Дністрі йшли, то ні одно з них і не пікнуло. Повірите, що ото найменше, біжить, бідне, та тільки дише тяжко. Але під цим берегом побачив нас большевицький собака та вистрілив два чи три рази, але ми вже й стрілів тих не боялися".
13 травня 1932 року "Час" опублікував відозву "Помагайте хто чим може жертвам большевиків!" У ній повідомлялося, що негайної допомоги потребує приблизно п’ять тисяч утікачів, яких румуни збиралися передати більшовикам. Але цих людей може врятувати українська громадськість, якщо візьме їх під свою опіку і займеться оформленням документів. На кожного біженця потрібно було чотири тисячі левів, а також по тисячі левів на харчування і одяг. Незважаючи на велику суму – 25 мільйонів левів, українські товариства та політичні організації, корінні українці Буковини, Бессарабії, численні емігранти з усієї Румунії відгукнулися на заклик. Вони почали збирати гроші та одяг для біженців, яким вдалося перейти "дністровську смугу смерти".
Гроші збирали навіть на аматорських виставах
Найвагоміший внесок зробили члени товариства "Жіноча громада на Буковині", яку очолювали Ольга Гузар і Стефанія Губко-Безбородько. Одним з організаторів акції був депутат парламенту Румунії, президент Української національної партії Володимир Залозецький. Він особисто їздив до Кишинева, де був табір для втікачів, і відвозив туди гроші та речі. Завдяки численним протестам і зверненням українських організацій і політиків уряд Румунії був змушений значно скоротити депортацію втікачів і виділити їм незначні кошти на утримання. Було врятовано життя тисячам утікачів із Великої України.
Люди продовжували тікати через Дністер і впродовж 1933 року. Тому для них постійно збирали гроші та речі. У Чернівцях діяв спеціальний допомоговий комітет, який очолив Володимир Залозецький.
У газетах, наприклад, повідомлялося, що Денис Євстафієвич зібрав у Кіцмані 1180 левів. Члени читальні у чернівецькому передмісті Монастириська-Рош здали 175 левів. Було чимало анонімних жертводавців, наприклад, Б. Г. з Чернівців здав 400 левів. Збирали пожертви і чернівецькі товариства "Мироносиці", "Запороже" та "Чорноморе". 19 листопада аматорський гурток при читальні в Кліводині поставив п’єсу "Ой, не ходи, Грицю" М. Старицького. Зібрані 300 левів самодіяльні артисти передали громадському комітету "на допомогу голодним на Великій Україні".
Підготувала Надія БУДНА
Ганна ГАЙДУК, с. Мигове Вижницького району:
"Я народилася 1924 року в селі Грушки Могилів-Подільського району Вінницької області. Мені було дев’ять років, я ходила в другий клас. Але ми майже не навчалися, бо були голодні, опухлі, не було сили дійти до школи… Один із моїх братів спух і помер з голоду. А старший ходив просити мисочку кукурудзяного борошна, щоби чирок із нього зварити. Варили картопляне лушпиння… Жолуді мололи, їли, листя з дерев сушили на зиму і їли.
Якщо хтось із дітей відійшов десь від хати, то вважай, що його вже немає – вбили і з’їли. На підводах возили мертвих без труни. Найбільше помирали з голоду діти".
Ілля САМОЙЛЮК, с. Мілієве Вижницького району:
"Я народився 1926 року в селищі Голівці Калинівського району Вінницької області… Коли я згадую голод 1932-1933 років, у мене з’являються сльози на очах… У кожному селі були випадки людоїдства: їли малих дітей, чоловіки з’їдали своїх жінок. Один чоловік з’їв жінку, а голову поставив у казанок у підвал, де вона стояла аж до осені, поки її не знайшла міліція. Померлих ховали в одній ямі стільки, скільки їх туди влазило... Зараз ніхто не знає, де хто похований. Можливо, що на могилах побудовані будинки".
Ольга Прибатень,
смт Глибока:
"Я народилася 1920 року в селі Антоніни Красилівського району Хмельницької області. 1932-1933 роки були надзвичайно страшні в моєму житті. Я й досі не можу повірити, що таке могло статися. Тоді мені було 12-13 років.
Люди починали пухнути з голоду. Пухли з ніг до пояса, а тоді вже і все тіло пухло. Ноги ставали, як колоди. Коли вже людина опухла, врятувати її було дуже важко. Більшість помирали. Вмерли наші сусіди, а їхні хати тривалий час залишалися порожніми".
Наталя Парубець, смт Лужани Кіцманського району:
"Я народилася 15 липня 1922 року в селі Галиця Лосинівського району Чернігівської області. Під час голодомору 1932-1933 років ми з братом залишилися самі – батьки померли. Нас доглядала тітка. Ми їли мерзлу картоплю та гнилий буряк, пекли паляниці з рогози та іншої сухої трави. В селі деякі люди їли кішок та собак...".
Наталія Пастушенко, місто Сторожинець:
"Я народилася 1925 року в селі Криштопівка Іллінецького району Вінницької області… Першою померла моя молодша сестричка. Мама уже не могла підвестися, тому мою сестричку закопали разом зі ще дванадцятьма людьми в одну могилу. Напевно, що й копачі могили були безсилі. Тому не могли викопати достатньо глибокої ями. А потім нам хтось сказав, що два собаки розтягують по кладовищі дитину. Мама тільки схлипувала: лиш би не моя дитина була зверху в могилі. А через деякий час померла і мама. Бабуся вийшла з хати та й гукає мене: "Де ти ходиш, дитино? Мама померла…". Я пригадую, що лише сказала: "Та хай вмирають". У свідомості було тільки одне притуплене бажання: їсти".
Спогади подано за "Національною Книгою Пам’яті жертв голодоморів 1932-1933, 1946-1947 років в Україні. Чернівецька область".
26-11-2009, 10:31
0
2 993
