Знаменитий аніматор, автор мультфільмів "Лікар Айболить", "Капітан Врунгель", "Острів скарбів" Давид Черкаський колись навчався у Чернівцях. Рік, проведений у місті, він згадує як найкращий період у своєму житті. Про навчання у чернівецькій школі та своє пізнє одруження Давид Черкаський розповів у інтерв’ю "МБ".
"Після російських міст Чернівці видалися мені казкою"
– Давиде Яновичу, що вас пов’язує із Чернівцями?
– Я народився у містечку Шпола, що на Черкащині. Але прожив там аж 12 днів, потім наша сім’я поїхала до Києва. Коли 1941 року почалася війна, батько пішов на фронт, а ми з мамою поїхали в евакуацію до Росії. Я жив і навчався у великих промислових містах – Оренбурзі, Самарі. А потім переїхав до тітки в Чернівці. Тут закінчив десятий клас у залізничній школі №4. Після Росії Чернівці видалися мені справжнім містом із казки Андерсена! Вузенькі вулички, затишні будинки… Це був найкращий період у моєму житті, я так навіть записав у своєму щоденнику!
У той час майже у всіх школах дівчатка навчалися окремо, хлопці – окремо. А у моїй школі всі навчалися разом, і це мені дуже подобалося! Нас було шестеро хлопців у класі, всі решта – дівчата. Я постійно був у когось закоханий…
Ми зі шкільними товаришами були справжніми бешкетниками. Пригадую дуже приємного вчителя фізики літнього віку. Щоразу, викликаючи учня відповідати біля дошки, він постукував по столу ключем. Ми якось не витримали і запитали, чому він це робить. На що вчитель відповів: "Щоби не чути, як ви одне одному підказуєте!"
Відтоді минуло 59 років – ми випук 1950-го року. Так хочеться побачити своїх однокласників! Після закінчення школи ми ще кілька разів збиралися разом, а потім наші дороги розійшлися. Я навіть вирішив зареєструватися в "однокласниках", щоби знайти своїх шкільних товаришів.
– Нещодавно ви відвідали Чернівці. Впізнали місто?
– Чернівці дуже змінилися на краще, і все ж вони й далі залишаються для мене рідним містом. Приїхавши сюди через стільки років, я гуляв чернівецькими вулицями і згадував: "Ось тут я поцілував. А тут мене поцілували! Тут я був закоханий, там наздоганяв своє кохання і не наздогнав!" Відвідав і під’їзд будинку біля площі Філармонії, у якому колись жив. Майже нічого не змінилося – ті ж мармурові сходи, так само чисто й охайно. Все-таки жити до Чернівців навряд чи повернуся – надто я міцно осів у Києві.
"Своїх мультфільмів не переглядаю"
– Як ви стали мультиплікатором?
– Після закінчення школи я вступив до Київського інженерно-будівельного інституту. Потім три роки працював за фахом. Але робота мені не приносила великого задоволення, я відчував, що це не моє. Адже ще з дитинства мріяв створювати мультфільми. З того часу, відколи батько повів мене до кінотеатру мультиплікаційних фільмів у Києві. Я був вражений побаченим, і відтоді багато малював, уявляючи, що створюю мультфільми. Тож, коли у Києві відкрили мультиплікаційну студію, я, не замислюючись, залишив свою роботу і прийшов туди. Мене відразу взяли, отож з того часу працюю мультиплікатором. Колись це була дуже складна робота. Кожен рух доводилося вимальовувати власноруч, над створенням одного мультфільму працювало понад 200 людей. А зараз я можу сам, сидячи вдома за комп’ютером, створювати мультфільм. Щоправда, своїх мультфільмів я не переглядаю, бо наперед знаю, де буде хороша сцена, а де слабка, і дуже хвилююся.
– Ви одружилися досить пізно – у 46 років…
– Так, вперше і востаннє. Просто мама хотіла, щоб я став сімейною людиною. А тут майбутня дружина ще й завагітніла. Вперше я побачив Наталку, коли вона зовсім молоденькою прийшла працювати до мене мультиплікатором. Там ми й познайомилися. Взагалі я не шкодую, що одружився. Живемо нормально, звертаємося одне до одного на "ви".
– Це було ваше перше справжнє кохання?
– Ні, ви що! Я був закоханий постійно. Але при чому тут одруження? Я ж гуляка, адже я – з Чернівців!
– А чим займається ваш син?
– Він – комп’ютерний мультиплікатор. Це гарна професія. Мій син молодий, йому 29 років, і неодружений. Я сам пізно одружився, тому і його не підштовхую до шлюбу – ще встигне.
– Як вам вдається постійно бути у гарному гуморі, жартувати?
– Гадаю, із цим потрібно народитися. Людина, яка не має почуття гумору, – нещасна. Треба отримувати задоволення від життя. У мене є приятелька, у неї завжди все погано: сонце світить – погано, бо спека. Так не можна. Я люблю життя.
Галина МАРКІВ
