Не город, а райський куточок

На справжній райський куточок перетворила свій город родина Скрипників, яка проживає у Шилівцях, що на Хотинщині. На 50 сотках тут є великий сад, де росте приблизно 500 фруктових дерев. Та найбільша гордість господаря Михайла Івановича – виноград 32 сортів, окремі грона якого важать до чотирьох кілограмів. А господиня Зінаїда Іванівна не може нахвалитися прегарними водяними ліліями, які рясно цвітуть у домашньому ставку, і "метеликовим" кущем, до якого злітаються десятки метеликів.
"Захотів відновити виноградарство
у селі"
Господарі зустрічають нас на затишному подвір’ї, де буяють квіти, звисають неймовірної величини грона винограду. Ведуть на свій город, який починається одразу ж за будинком. Дивовижної форми груші густо всіяні золотистими плодами. На грядках червоніють суниці та полуниці, які, за словами господині, плодоносять до пізньої осені.
Вперше довелося побачили й дивні помідори, схожі на квітку лотоса. "Дерева у саду навіть не рахував, десь до 500 буде, – каже Михайло Іванович. – Переважно це груші та яблуні десятків сортів, хоча є абрикоси, персики. Здебільшого працюємо на городі ми з дружиною, хоча нам допомагають син Вадим із невісткою, які живуть із нами, навіть обидва внуки-школярі дещо роблять. Встаємо, як тільки засіріє, – десь о 05.00, а закінчуємо роботу, коли вже смеркає. Відпочиваємо лише у неділю та на свята. А так усі дні проводимо на городі. Хоча стомлюємося, проте отримуємо велике задоволення".
Зупиняємося біля виноградника. Грона ягід різних кольорів – білого, рожевого, синього, чорного… "Цей рік – надзвичайно сприятливий для винограду, тому він вродив дуже щедро. Деякі грона важать більше кілограма. Хоча мені вдалося виростити і такі, які важили до чотирьох кілограмів. Я посадив 150 кущів столового винограду – найкращі 32 сорти, – каже Михайло Іванович, показуючи рукою на довгу алею. – Займаюся цією справою вже сімнадцять років. Ще за Румунії в нашому селі були великі виноградники, але переважно технічних сортів, із яких виробляли вино. Проте за радянської влади все знищили. Тому дуже хотілося відновити виноградарство у нашому селі. Зв’язався я з одним відомим виноградарем, поїхав до нього, подивився, розпитав. Взяв тоді у нього сім кущів, з яких усе і розпочалося. Ця справа настільки захопила мене, що я вже не міг зупинитися – ніби захворів цим виноградом. Випробував понад сто столових сортів, з яких вибрав 32 найкращі, зокрема "Аркадію", "Вікторію", "Рішельє", "Восторг". Маю навіть італійський виноград, пагінець якого мені привезла одна наша заробітчанка. І він чудово прижився в наших кліматичних умовах і уже почав плодоносити. Усього я навчався самотужки: багато читав, переписувався з виноградарами. Це дуже велике задоволення. Я навіть розмовляю зі своїм виноградом. І не бачу в цьому нічого смішного. Він для мене – наче дитина, яка потребує догляду. Коли починаємо зрізати грона, Зіна ледь не плаче, каже, що їй шкода нищити таку красу. Хоча виноград – це не тільки смачні ягоди, він ще й лікує. Трапляється, заболить у мене серце, а тільки зайду у виноградник, біль одразу стихає. А коли кущі цвітуть чи достигають ягоди – це взагалі замінює будь-які ліки".
– Ще з перших днів подружнього життя ми з чоловіком усе робимо разом. Так легше і швидше, є з ким погомоніти, порадитися. Я підтримую Михайлові захоплення, він – мої, а діти – наші спільні, – сміється Зінаїда Іванівна. – Коли молодшому внукові Олегу було тільки три роки, він знав усі сорти винограду, які росли у нас.
"Люди не вірять, що вирощуємо самі"
Подивитися на город Скрипників, зокрема на їхній виноградник, приїжджають щодня не лише з усієї Буковини, а й з інших областей – Хмельницької, Тернопільської, Івано-Франківської. І господар гостинно приймає кожного відвідувача, проводить екскурсію, розповідає про все. Багато хто просить саджанці, щоби посадити на своєму городі.
– Спочатку ми вирощували виноград тільки для себе. А потім його стало так багато, що почали потроху продавати у Чернівцях, але на цьому не дуже розбагатіли, – зізнається пан Михайло. – Люди не вірять, що ми вирощуємо такий виноград на своєму городі, кажуть, що привозимо з Криму і перепродуємо. То ми просимо їх, щоби приїхали і подивилися. Деякі приїжджали, дивувалися і потім вже постійно купували у нас виноград. Дехто із заможних клієнтів бере цілими ящиками. Бо наш виноград – екологічно чистий, ми не обробляємо його шкідливими речовинами, а лише натуральними – вапном і мідним купоросом. А ще у мене часто беруть саджанці. Уже взяло більше 500 осіб, які теж збираються розводити виноград на своєму городі. І я цим дуже тішуся, бо хочу, щоби на Буковині знову відродилася ця справа. Консультації даю безкоштовно, а за саджанці беру символічну плату, бо доводиться витрачати гроші на їхнє розведення.
"Водяні лілії виписала поштою"
Сідаємо на лавці біля невеликого ставка, на якому цвітуть водяні лілії – білого, рожевого, червоно-оранжевого кольорів. На великих листках гріються на сонці зелені жабки. Береги обсаджено калиною, плакучою вербою, болотяними півниками.
– Шкода, що ви не побачили, якими гарними яскраво-жовтими квітками цвіли півники, – бідкається Зінаїда Іванівна. – А верба "Мерцішор" – незвичайна, починає цвісти ще в лютому, коли лежить сніг. Цей ставок – дуже давній, його викопав ще наш дід більше 80 років тому. Хотілося зберегти його та водночас і трохи прикрасити. Минулого року в газеті "Сільський вісник", яку переплачуємо, я прочитала про те, що можна замовити поштою водяну лілію. Одразу ж написала туди, мені вислали три кущі. Я посадила їх у пластмасові відра, присипала землею, зверху приклала камінцями, щоби не спливали, і опустила на дно ставка. Для цього довелося залазити у ставок, глибина якого – півтора метра. Лілії почали цвісти ще минулого року, а цього взагалі забуяли, траплялося, що на одному кущі одночасно зацвітало більше десяти квітів. А ще в нас є декоративний кущ, який ми називаємо "метеликовим", бо на його кетяги фіолетового кольору сідає надзвичайно багато метеликів, буває кілька десятків.
Михайло Іванович розповів, що в їхньому ставку водиться риба. Колись були і раки, але зараз вже немає. Зате живуть тут три вужі, до яких їхня сім’я вже звикла. Вони плавають у воді, можуть навіть під поріг хати залізти.
Надія БУДНА