Рятувальник з 15-річним стажем роботи в МНС Іван Єреміца не пригадає, скількох людей врятував на пожежі, – вести такі підрахунки для рятувальників погана прикмета. Але порятунок людей щоразу святкує в своєму родинному колі невеличким бенкетом. Каже, що для нього це більше, ніж робота. Це родинна справа: батько, дядько й брати працювали пожежниками. До Дня Незалежності Президент України відзначив роботу Івана Ілліча та нагородив його медаллю "За бездоганну службу".
– Родичі бурхливо зустрічали мене з Києва, – каже командир відділення частини спеціальної пожежної техніки аварійно-рятувального загону спеціального призначення ГУ МНС в області Іван Єреміца. – На нагороду ще кілька днів після приїзду збігалися подивитися сусіди та родичі. Представник Президента Юрій Єхануров разом з Міністром з надзвичайних ситуацій Володимиром Шандрою в урочистій обстановці вручили мені медаль "За бездоганну службу". Для мене ця нагорода дуже важлива. Ця відзнака посприяла й тому, що я вирішив не йти на пенсію за вислугою років. Допрацюю до заслуженого ветерана, – посміхається рятувальник.
Погорілі або розціловують рятувальників, або наздоганяють бити з вилами
– Часом і гадки не маю, як нам усе вдається, – каже рятувальник. – За екстремальних умов людина може набагато більше, ніж здається. Пригадую, якось удвох із напарником доводилося виносити з палаючої квартири жінку, яка важила понад сто кілограмів. Як нам це вдалося, досі не розуміємо. Пенсіонерка була непритомною. Знали лише одне, часу обмаль – господарка квартири може загинути. А ще ж треба й людей з під’їзду евакуювати, і вогонь приборкати. В такі моменти пишаєшся своєю професією, та й люди залишаються вдячними, затискуючи нас в обіймах вдячності.
Відверто кажучи, трапляється й таке, що селяни з вилами та лопатами наздоганяють пожежників, щоби побити їх. Така реакція спостерігається, коли спустошується цистерна у пожежній машині. Адже є села, в яких відсутні пожежні гідранти, звідки можна накачати води для гасіння пожежі. До таких безводних сіл відносяться Тисівці, Великий Кучурів, Чагор, Валя Кузьмин. Якщо гасити пожежу з двох стволів, то води в автоцистерні вистачає всього на сім хвилин. Потім треба десь поповнювати запаси. Люди цього не розуміють, гуртуються з вилами. Але й тут виходимо з ситуації: викликаємо на підмогу кілька машин. Є у нас ще й нова машина КамАЗ, що вмішує чотири тонни води.
Викликають на пожежу, коли у сусідів горять каструлі
– Іноді й без сміху не обходиться, – продовжує Іван Єреміца. – Спилиш петлі вхідних дверей або залізеш пожежною драбиною на дев’ятий поверх, а там у задимленій квартирі гуртуються наркомани чи пияки. На плиті димить каструля, у будинку переполох, а їм хоч би що. Власне, тепер частенько виїжджаємо "гасити каструлі". Нещодавно виїжджали на Червоноармійську, там дружина священика поклала на плиту варити квасолю й забула. Сусіди ж кинулися телефонувати 101, почувши сильний сморід. Ми вже навчені на цьому, лише заходимо до під’їзду за викликом, одразу розрізняємо, чи справжня пожежа, чи каструля горить.
Найстрашніше – бачити загибель дітей
– На нашій службі щомиті треба бути готовими до небезпек, – продовжує Іван Ілліч. – Пригадую, коли після строкової служби влаштовувався в пожежну частину, мене одразу ж попередили: "У нас і газові балони вибухають, і людей з полум’я на плечах виносимо". Не злякався, – посміхається рятувальник.
– У мене ж батько все життя на пожежній машині водієм працював, нарозповідав чимало страшних історій. Ця професія взагалі у нас стала родинною: і дядько і брати рятувальниками працювали. Тепер і мій молодший син про професію рятувальника мріє.
Головне у цій роботі діяти на випередження, щоби вберегти своє життя та життя людей. Найстрашніші моменти – коли доводиться бути свідком загибелі людей, особливо дітей. Тут уже доводиться працювати і психологом. Рятувальники ж доносять трагічні звістки до родичів. Що казати, стільки бід доводилося бачити. Сам починаєш переосмислювати всі цінності життя та цінувати кожну прожиту хвилину. Бачте, і філософами доводиться бути, – зауважив рятувальник.
– Пригадую, кілька років тому в селі Коровія Глибоцького району горів двоповерховий будинок. Помешкання, оббите пластиком та деревом, швидко зайнялося. З палаючої кухні довелося виносити газовий балон. Підсвідомо, що не кажи, страх завжди присутній. Та з тим, хто нічого не боїться, завжди щось й трапляється. Ми з напарником, розуміючи, що під загрозою життя людей, виносили балон і проганяли з голови всі погані думки. Просто працювали. Ми рятуємо людей, а Бог рятує нас. За стільки років служби я вже в цьому переконався. У будинку мати тоді залишила маленьку дитину й побігла до сусідки. Шкода, але життя дитини тоді врятувати не вдалося. Виносити крихітні тіла з вогню – це завжди психологічна травма і для самих рятувальників. Щоразу ледь стримуєш сльози...
"Повертаємося і промоклі до нитки, і подряпані до крові"
– Під час служби з’являються і свої професійні забобони, – каже Іван Ілліч. – Хтось випере форму – знаємо, що цього дня обов’язково виїжджатимемо на пожежу. Те саме стається, коли на зміну заступає рятувальник з іншого караулу. На Новий рік, як, власне, і на будь-яке свято, знаємо, що без роботи не сидітимемо. Іноді повертаєшся до частини подряпаний до крові, бо знімав кішку з дерева. Або ж до нитки промоклий, бо гасив пожежу. Але воно того варте. Головне – знаєш, наскільки важливою є твоя праця. А ще кожен з нас мріє, щоби виїзди були лишень навчальними. І не через складнощі роботи – просто щоразу важко переживати людські біди.
Вікторія ПИСАРЕНКО
