24 серпня Україна відзначає 18-й рік незалежності. Напередодні свята "МБ" цікавився у звичайних громадян, чого вони досягли за цей період.
Подружжя Ірини та Анатолія ЮРКО бізнесом почали займатися 1989 року. Чернівчани їхали на заробітки у Сокирянський район, де збирали яблука. З десяти тонн урожаю одну тонну господар залишав собі. Решту Ірина з чоловіком везли продавати у Росію. З 1991 року підприємці почали самі скуповувати яблука у людей .
– Були й часи інших заробітків, коли чоловік працював на машині і заробляв по 250 карбованців. На той час це були великі гроші, – пригадує 45-річна Ірина. – Тоді ми могли собі дозволити гідно жити. Зараз бізнес завмер. Від нового року витрати збільшилися – тож немає сенсу машинам їздити до Росії. Якщо раніше мала чотири тисячі доларів прибутку, то тепер – дві.
Подружжя Ірини та Анатолія виховало 18-річного сина Олега та 25-річну дочку Олесю. Дочка нещодавно вийшла заміж та народила дитину.
– Раніше гроші легше було заробити, – розповідає Ірина. – А останніми роками не дають людям жити. Зараз дуже важко. Адже ціни зростають ледь не щодня, тарифи на комунальні послуги підвищуються. Грошей вистачає лише на їжу.
54-річний Валерій САДОВНИК зараз без роботи. Працював токарем, майстром, охоронцем.
– З останньої роботи звільнили через скорочення. Отримував 450 гривень зарплати – чергував добу через дві, – розповідає чоловік. – Коли розпався Союз, торгував на ринку. Але заліз у борги і був змушений припинити підприємницьку діяльність. За Союзу ми мали гарантії. Держава працевлаштовувала, давала зарплату, людина була впевнена у завтрашньому дні.
Валерій Вікторович має 22-річну дочку Ольгу та 30-річного сина Івана. Син живе окремо зі своє сім’єю, а дочка – з батьком.
– Дочка після закінчення школи одразу влаштувалася на роботу. Вона і на базарі торгувала, і в магазині працювала. Молоді знайти роботу дуже важко, – каже чоловік. – Діти допомагають вести господарство. До мене ледь не щотижня приходять зі служб: ви чому за світло не платите? А чим платитиму?
На плечах вдови військового Галини БОРОДКІНОЇ утримання 23-річної дочки Катерини та 27-річного сина Івана.
– Отримую 950 гривень пенсії чоловіка, який загинув 1994 року. Навіть якби й хотіла звільнитися з роботи в продуктовому магазині, де вже 12 років і за продавця, і за завідувача, а деколи й за прибиральницю, не виходить. Бо за квартиру, в якій мешкають дочка із зятем, сплачую я, – каже жінка.
За Союзу родина жила у Дрогобичі Львівської області. 1992 року переїхали до Чернівців.
– Чоловік отримував 380 карбованців, я – 360. За одну зарплату могла купити кольоровий телевізор, за другу – холодильник, – каже жінка. – У Дрогобичі працювала на заводі, на якому виготовляли мікросхеми. Коли Україна стала незалежною, змушена була піти працювати продавцем на ринок, бо заводи позакривали.
– Дітей ставити на ноги було важко. Чим тільки не торгувала – навіть кавунами, – продовжує Галина. – Собі пообіцяла, що двоє моїх дітей матимуть вищу освіту. Так і сталося. Вони обоє навчалися безкоштовно.
50-річний Іван РУДИЙ з 15 років працює на будівництві. Першу зарплату отримав 120 рублів.
– Для мене це була "золота зарплата". Я купив собі костюм, сорочку, туфлі. А тепер за 120 гривень – один раз піти в магазин купити поїсти, – каже чоловік. – Тепер влаштовуюся на роботу на будівництво особняків. Син закінчив ветеринарний технікум. Зараз повинен повернутися з армії, а піти на роботу за спеціальністю немає куди. Думає йти працювати у правоохоронні органи. Дочка вступила у вуз. Вісім-десять тисяч на рік за навчання треба платити. Звідки? Того, що я заробляю, вистачає, аби звести кінці з кінцями.
Ольга ГНІДАН
