Іспас, що у Вижницькому районі, – село велике, розкидане. Родина Іванчуків мешкає за п’ять кілометрів від центру села, у Горішньому Куті, гірському присілку. До їхнього обійстя дістатися можна лише пішки, машини сюди не їздять, бо немає дороги. Згори треба стежкою спуститися до глибокого яру. Тут мочарі й невелика кладочка із чотирьох дощечок. До будинку веде крута звивиста дорога.
– Коли торік була повінь, яр був наповнений такою кількістю води, що не спали декілька ночей – боялися, що хата зсунеться прямо у вир, бо яр оточує будинок з обох боків, – розповідає 77-річна Фрозина ІВАНЧУК. – Хату ми будували разом із покійним чоловіком із саману. Дах під час вітряної погоди ходить так, що здається, ось-ось завалиться.
Як каже пенсіонерка, живуть вона та її діти на мізерну пенсію, мають невеличкий клаптик городу, який треба щоразу скопувати вручну, бо орати тут ні конем, ні трактором неможливо – такий рельєф. Із живності Іванчуки утримують лише декілька курей. Криниці теж немає, по воду доводиться ходити до сусідів за півкілометра – на протилежний бік яру, на чималий горб, де ті мешкають.
У Фрозини Андріївни четверо дітей: син та троє дочок. Син із матір’ю не живе – перебуває на заробітках. Дві дочки – інваліди, син третьої теж інвалід, часто лежить у лікарні. Тож спромогтися на будівництво нового будинку родина не може, найкращий варіант – купити хату ближче до центру села. Але там добротні будинки вартують не одну тисячу євро.
– Наша хата може завалитися в будь-який момент, – плаче Фрозина Андріївна. – Два роки тому ми придбали невеликий будиночок у Слободі-Банилові у жінки, яка переїхала жити до своєї дочки в місто. Однак прожили ми в тому селі недовго: господиня затужила за своєю домівкою й повернулася додому. А ми переїхали на старе місце. Так і живемо. Просили допомоги в різних інстанціях, навіть у Київ писали, але ніхто не хоче змилуватися над нами й врятувати. Діти хворі, я теж нездужаю, підводять руки й ноги. Уже не знаю, що й робити.
У сільській раді добре знають про житлову проблему Іванчуків.
– Щороку виділяємо цій родині дрова, продукти, грошову допомогу, постільну білизну, – розповідає секретар Іспаської сільської ради Ганна ФУШТЕЙ. – Нещодавно дали 200 гривень, а до жовтня-листопада хочемо зашутрувати й 300 метрів дороги на Горішньому Куті. Знаєте, щороку в нас таку гуманітарну допомогу отримують майже дев’яносто сімей та самотніх інвалідів і пенсіонерів. Допомагають цим людям і сільські приватні підприємці. Однак таких коштів, щоби купити Іванчукам будинок, у сільради немає. Тут потрібна державна допомога.
За словами Ганни Василівни, сільська громада неодноразово допомагала односельцям методом добровільної самопожертви, наприклад, на лікування.
Василь ГРИНЮК
