Любов МЕЛЬНИК – лікар у третьому поколінні. Вже сорок років вона займається хірургією. А останні кілька десятиліть працює дитячим хірургом міської дитячої клінічної лікарні. Пацієнти кажуть, що вона – лікар від Бога. Адже жінка робить новонародженим операції такої складності, які під силу лише найкращим лікарям столиці та європейських клінік. Чоловік також лікар – анестезіолог-реаніматолог і працює разом із дружиною.
– До Чернівецького медінституту вступила лише з четвертого разу, – пригадує Любов Юхимівна. – Це при тому, що закінчила школу, а потім ще й вечірні курси зі срібною медаллю! До Київського медінституту мене не взяли тому, що згадала слово "Україна" в екзаменаційному творі. До Івано-Франківська – бо була не з того регіону. Так соромно було щоразу ні з чим повертатися в село… А в мене ж мама – акушер, тато – фельдшер.
– До речі, її батько був нагороджений орденом Леніна, навіть не будучи членом партії! – додає чоловік Любові Юхимівни Флорій Федотович. – На всю країну був відомий лікар – Юхим Матірко. Коли він помер кілька років тому, провести його в останню путь прийшли люди з усіх навколишніх сіл.
Любов Юхимівна змахує сльозу зі щоки і продовжує:
– А вже гадала, що не судилося мені стати лікарем. Тричі не вступити! Аж із четвертої спроби мені посміхнулась удача – зарахували до Чернівецького медінституту. І там я знайшла свою долю. Флорик запропонував мені одружитися… на другому побаченні!
– Весілля у нас було більше, ніж скромним, – розповідає Флорій Федотович. – Зібралися за столом у квартирі, яку ми винаймали у передмісті Первомайська, четверо гостей і ми, щойно розписані. Тільки випили за здоров’я молодих, як приїхав мотоцикл на подвір’я. Чоловік запитав, чи тут живе хірург, і забрав мою Любу. Що за весілля без молодої? Гості посиділи-посиділи та й розійшлися. А я влігся, але заснути не міг. Лізли у голову різні думки. Може, то її викрали? А може, у неї тут інший наречений був? Привезли мою уже дружину нескоро… й усю в бинтах. Виявляється, вони дорогою ще й в аварію встигли потрапити!
– Ось так і минають у нас всі свята, – каже Любов Юхимівна. – А замолоду ми були дуже гостинні. Тільки зберемося з друзями, як телефон – дзииинь! І кидаєш усе і всіх, бо робота – найголовніше.
– Що відчувають лікарі, коли роблять операцію?
– Коли йдемо на операцію, дуже страшно всім – і хірургу, і анестезіологу, – каже Флорій Федотович. – Це ж така відповідальність! Може, це єдина дитина у батьків, яку довго чекали? І її життя – у твоїх руках…
– Під час операції думаю лише про операцію, – додає Любов Мельник. – У новонароджених взагалі органи такі маленькі! А ти повинен зробити все так обережно, щоби не зачепити великі судини і нерви, розташовані поруч. Звичайно, результат залежить від колективу, вболівають усі, навіть санітарки.
– Інколи доводиться казати батькам про те, що їхня дитина померла. Гадаєте, нам легко? – говорить Флорій Федотович. – Приходить вранці мама, у якої груди повні молока, з надією нагодувати дитину, а вона не дожила до ранку… І як їй про це сказати?! А якщо порахувати всі ті недоспані ночі, зусилля, витрачені на порятунок життя – на душі стає гірко, що не виконав свій обов’язок. Якось вісім днів не приходив додому – а все закінчилося погано…
– Коли ще працював фельдшером у Путилі, – розповідає Флорій Федотович, – мені було лише двадцять. А старі лісоруби знімали переді мною капелюха і казали "Добрий день, пане лікарю". Тоді я зрозумів, що потрібен людям.
– Ви знаєте, – каже Любов Юхимівна, – зараз медицина на значно вищому рівні, ніж тоді, коли ми тільки починали. Ліків багато, аптеки на кожному кроці – були б гроші. А ми колись хороші ліки були змушені діставали підпільно – з-за кордону. А за це могли і посадити. Зате колись не було стільки венеричних захворювань, випадків туберкульозу… І реклами лікарських препаратів – занадто багато. Медицина стала на шлях комерції, служить для блага окремих людей, а не для всього суспільства.
– Ваш син Сашко також став лікарем – у четвертому поколінні!
– Хоч як я не відмовляв його! – каже Флорій Федотович. – Тоді ще ніби був потрібен стаж роботи. Ми влаштували його санітаром в операційну.
– І він так сумлінно виконував свої обов’язки, – додає Любов Юхимівна. – До 19.00 прав купи брудної білизни і відмивав від крові інструменти! Зітхав тільки, що не шанують роботу санітарів… Дружину взяв цієї ж професії. Зараз вони живуть і працюють у Києві.
Анастасія СІМАШОВА
