69-річна мешканка села Підзахаричі, що на Путильщині, Варвара Татарин за своє життя вишила майже тисячу рушників, дитячих, жіночих і чоловічих сорочок, серветок, скатертин, подушок. Оселя жінки нагадує музей вишивки. Вишитих речей тут сотні – на стінах, ліжках, диванах, столах, шафах, вікнах… Для двох онучок, які вийшли заміж, бабуся вишила все придане.
– Вишиваю з малих літ, – розповіла Варвара Тимофіївна. – Колись моя бабка гарно вишивала, то я навчилася від неї. Знаю багато технік: і хрестиком, і гладдю, і білим по білому, і низинкою… Дуже люблю цю роботу. Доки можу і бачать очі, буду вишивати. Це так заспокоює, налаштовує на добрі думки. Коли сяду вишивати – вся втома кудись дівається. Маю велике господарство – і корову, і свиней, і овець, і город великий, але для вишивання завжди знаходжу вільну хвилинку. Це мій відпочинок, кращого не знаю. Хтось їде на море, а мені дай полотно і голку з ниткою – більше нічого не треба. До того ж, це ще й мій заробіток. Мої сорочки є в багатьох країнах – Польщі, Німеччині, Австрії, Канаді, Америці… Маю звання народного майстра. Якщо простий візерунок, можу вишити сорочку за два тижні. А один надзвичайно складний і давній орнамент на жіночій сорочці всю зиму вишивала. Йому більше ста років. Перейняла його від своєї бабусі.
– Усі жінки в моїй родині вміли вишивати, – хвалиться Варвара Тимофіївна. – Я навчила своїх доньок – Людмилу і Світлану. Для двох старших внучок вишила весь посаг. Вклала у вишивку всю свою душу, бо хотіла, щоби вони були щасливі. Щоразу молилася, коли сідала за рушник чи подушку. Для своїх дітей та внучок майже щороку вишивала сорочечки, бо вони виростали з них. Наймолодша внучка Галя, яка закінчила шостий клас, також вміє вишивати. Навіть мій онук хотів навчитися: брав у руки полотно, голку з ниткою і казав: "Бабусю, покажи мені, як треба вишивати". Але я не дуже хотіла, щоби хлопчик це робив, бо вважаю це заняття жіночим. У нашому селі здавна найкращим одягом була вишита сорочка – як для жінок, так і для чоловіків.
Надія БУДНА
26-06-2009, 10:19
0
3 463
