Світлана і Роман одружилися лише рік і два місяці тому, але вже хочуть розлучитися. "Ми з Романом почали дружити ще в школі, – розповіла Світлана. – Кохання у нас було, наче в кіно. Роман дарував мені квіти, вигадував різні сюрпризи. Ми одружилися, коли я закінчила університет. Весілля було чудове. Та найбільше нам запам’яталася весільна подорож до Єгипту. Про цей щасливий період нашого життя залишилися фото і відео. Десь через півроку наша сімейна ідилія почала розвіюватися. Чоловікові не подобалося, як я прасую його сорочки, як готую їсти. Він постійно наголошував, що його мама це робить набагато краще. Роман почав вимагати, щоби я прала його шкарпетки, мовляв, у його сім’ї це завжди робили жінки. А в нашій тато сам цим займався. Мене також не влаштовувало, що Роман багато часу проводив зі своїми неодруженими друзями. Ці, здавалося би, дрібниці стали причиною наших суперечок. Останнім часом ми дедалі більше сваримося. А нещодавно чоловік натякнув, що, може, нам треба розлучитися, доки ще немає дітей".
А Марина з Ігорем розлучилися після 26 років подружнього життя. У них – дві дорослі заміжні доньки, нещодавно народився онук. "Усе спільне життя ми дбали про наших дітей, – зізналася Марина. – Нас турбували, передусім, їхні хвороби, навчання, друзі, хлопці, з якими зустрічалися доньки. Про роботу і наші захоплення майже не розмовляли. На вечірки ходили окремо, бо так було заведено в організаціях, де ми працювали. Ігореві подобалися галасливі компанії, рибололя, а я любила спокій, вишивати, почитати книжку. Коли доньки вийшли заміж і пішли з дому, виявилося, що нам із чоловіком немає про що розмовляти. Ми обоє вирішили, що повинні розлучитися. Зробили це мирно, без скандалів".
Надія БУДНА
Найважчий час – один, три і сім років
Оксана РОГОЗИНСЬКА,
психолог, сімейний консультант Центру практичної психології і соціальної роботи:
– Усім без винятку сімейним парам доводиться переживати кілька кризових періодів. Якщо подружжю вдасться впоратися з ними, їхній шлюб не розпадеться.
Перший кризовий період – це перший рік сімейного життя. У кожного з подружжя – своє уявлення про роль чоловіка і жінки у сім’ї, які часто не збігаються. І починаються взаємні претензії на зразок: "А моя мама (мій тато) робить не так". Жінки часто скаржаться, що їм не подобається, як їхні чоловіки їдять. Деякі хочуть, аби ті постійно знаходилися біля них, тому починають ревнувати до друзів. Це прагнення безроздільно володіти чоловіком часто руйнує сімейні стосунки. Якщо люди по-справжньому кохають одне одного, їм треба закривати очі на буденні дрібниці, миритися зі звичками та недоліками іншого.
Наступна криза настає через три-чотири роки подружнього життя, коли народжується первісток. Жінка починає більше уваги приділяти дитині, що дратує чоловіка. Той почувається покинутим і обділеним, мовляв, дружина мене вже не кохає. У цьому разі обоє повинні дати зрозуміти, що почуття не минули, вони й надалі – дуже близькі люди, просто жінка – стомлена, тому чоловік має взяти на себе частину її турбот.
Ще один небезпечний період – це коли жінка після декретної відпустки повертається на роботу. Світ ніби відкривається перед нею заново. Жінка починає порівнювати свого чоловіка, до якого вже звикла, із співробітниками чи знайомими. Таке порівняння не завжди на користь чоловіка. Тоді жінка може зважитися на зраду.
Через п’ять-сім років шлюбу настає так званий період монотонності. Подружжя вже добре знає одне одного, тому намагається відшукати нові відчуття поза шлюбом.
Щось подібне відбувається і через 14 років сімейного життя. У чоловіків додається ще й вікова криза. У цей час вони часто одружуються вдруге, причому зазвичай на значно молодших жінках, намагаючись таким чином повернути собі молодість.
Не менш небезпечна криза настає після 20-25 років шлюбу, коли діти підростають, заводять свої сім’ї і йдуть із дому. Тоді можуть розлучитися пари, яких нічого, крім дітей, не об’єднувало. Допомогти зберегти сім’ю в такому разі можуть спільні інтереси чи проекти, наприклад, будівництво будинку чи дачі.
