«У мене – сотні дітей і онуків»

У лікаря-педіатра Зої Макеєвої – єдиний запис у трудовій книжці: обласний спеціалізований Будинок дитини. Тут вона пропрацювала 43 роки. Її називали мамою і бабусею сотні покинутих малюків. Із лікарем кореспондент "МБ" зустрілася напередодні Міжнародного дня захисту дітей, який відзначають першого червня.
Кожну дитину обціловувала
з голови до ніжок
Маленький Сашко з веселим сміхом біжить до Зої Миколаївни, обіймає її за шию, цілує. "Малюк перебуває в нас із трьох місяців, – пояснює пані Зоя, пригортаючи хлопчика. – Ми вчили його сидіти, ходити, їсти, вимовляти перші слова. Його мама – теж вихованка нашого Будинку дитини. Я впізнала її, коли вона принесла до нас сина. І це не єдиний такий випадок. У нас було чимало дітей, мами яких виховувалися в нашому закладі".
До Будинку дитини Зоя Макеєва прийшла вісімнадцятирічною дівчиною, коли ще була студенткою медичного інституту. Чотири роки працювала тут медсестрою в нічну зміну. Доглядала за найменшими дітками в карантинному відділенні, які поступали сюди з пологового будинку. Їм було місяць-два – не більше. Брала немовлят на руки, притискала до грудей, обціловувала з голови до ніжок. За ніч кожну дитину треба було кілька разів переповити, бо памперсів тоді ще не було, тричі нагодувати. Не було часу присісти хоча би на хвилину, не те, що спати. А вранці Зоя бігла на пари.
– Тоді я була такою, як наші медичні сестри – Настя та Юля і логопед Людочка, – показує на своїх молодих співробітниць Зоя Миколаївна. – Коли вперше побачила цих дітей – таких маленьких, нещасних, ледь не заплакала від жалю, запитала: "Чому вони тут, де їхні мами?". А моя напарниця, яка вже давно працювала в закладі, відповіла: "При таких мамах їм краще бути тут". Я ніяк не могла зрозуміти, чому вона так каже. Адже сама виросла в дружній багатодітній сім’ї, де було шестеро дітей. Родом я з Донбасу, мої батьки були шахтарями. До Чернівців приїхала вступати до медінституту, а вийшло так, що залишилася тут назавжди.
"Сини ревнували мене до моїх вихованців"
Після закінчення медінституту 1970 року Зої Макеєвій запропонували піти працювати педіатром у Будинок дитини. Мовляв, досвід у тебе вже є, тому впораєшся. Працювати їй довелося у найважчому грудному відділенні, де перебували найменшенькі.
– Зарплата у мене була мізерною, – розповідає жінка. – Навіть зараз зі своїм стажем та усіма надбавками отримую тисячу гривень. Але я цим ніколи не переймалася. Працювала ж бо не за гроші, а тому, що любила цих малюків. Мене завжди розумів і підтримував мій чоловік Віктор. Вдома я постійно розповідала про немовлят, які поступали до нас. Мої два сини навіть ревнували мене до них. Не раз нарікали: "Мамо, ти любиш їх більше, ніж нас, бо постійно про них говориш". Я намагалася пояснити, що в цих малюків немає мами, немає кому їх обійняти і поцілувати. Часто приводила синів до Будинку дитини, щоби подивилися на сиріток. Згодом вони дуже полюбили цих дітей, навіть просили взяти додому одного хлопчика, який їм особливо сподобався. Тепер приводжу сюди внука Артема, щоби вчився бути добрим. Він теж неодноразово запитував мене, чи люблю його так, як цих дітей. А я відповідала, що люблю їх однаково. Якби сказала по-іншому, то це була би неправда. Бо ці діти справді стали для мене рідними.
Була на весіллі дівчини, яку удочерили
– У кожної нашої дитини – трагічна історія, – тяжко зітхає лікар. – Мами здебільшого п’яниці чи наркоманки, не мають ні роботи, ні житла. Тому доводиться їм залишати своїх дітей у нас, часто – навіть по кілька. Нещодавно молода жінка привела доньку і сина, сказала, що немає їх де подіти, чим годувати. Інколи малят підкидають. Знаходили їх під дверима нашого закладу або на майданчику. Багатьох наших дітей усиновили, вони потрапили в хороші сім’ї. Головний лікар Людмила Бабич підтримує з ними постійний зв’язок. Батьки дітей, які потрапили за кордон, присилають нам їхні фото, пишуть листи. Особисто я підтримую стосунки з однією сім’єю, яка удочерила нашу дівчинку-сироту Наталю, часто їжджу до них у гості. Ми з чоловіком були на її весіллі та на хрестинах двох її дітей. Тішуся, що доля цієї молодої жінки склалася щасливо. Є чимало жінок, які залишають дітей у нас тимчасово, доки влаштують своє життя, а потім забирають їх. Пригадую один випадок, коли дівчинку Оксанку забрав тато, який не був в офіційному шлюбі з її мамою. У нас діти перебувають до трьох років. І найбільше щастя для всіх працівників, коли за цей час їх вдається влаштувати в сім’ю. Коли розлучаємося, плачемо всі – і діти, і працівники закладу.
У Будинку дитини немає випадкових людей. Звідси або одразу йдуть, або залишаються на все життя, як Зоя Макеєва. Серед ветеранів – лікар-педіатр Маргарита Лазар, дієтсестра Надія Опришко, старша медсестра Альбіна Виходченко, молодша медсестра Марія Пауленко. А Надія Ватаніна пропрацювала в Будинку дитини 50 років.
– Раніше діти називали мене мамою, як і багатьох наших співробітниць, – усміхається Зоя Миколаївна. – А коли народився внук Артем, який цього року піде до першого класу, я прийшла в групу і сказала: "Дітки, до вас прийшла бабуся Зоя". Відтоді вони мене називають бабусею. Отож я завжди була багатодітною мамою і бабусею. Мало хто може похвалитися, що в нього сотні дітей і онуків. І це найбільша моя гордість.
Надія БУДНА