«Мій хлопець не вважає мене інвалідом»

23-річна мешканка села Рідківці, що на Новоселиччині, Крістіна Салагор вражає своєю життєрадісністю та оптимізмом і світлою усмішкою. Незважаючи на те, що дівчині доводиться пересуватися на інвалідному візку, вона ніколи не нарікає на долю, а намагається жити повноцінним життям. Крістіна брала участь у конкурсі краси, їздила до Києва на марафон "Під каштанами". Вдома вона готує їсти і прибирає. А ще тричі на день займається на тренажерах, щоби підвестися на ноги. Коханий Михайло вважає її найкращою і зовсім не звертає увагу на її візок.
Як розповіла мама Крістіни Тетяна Василівна, донька народилася здоровою, дуже жвавою дівчинкою. У школі була однією з найкращих учениць. А в дев’ятому класі підхопила вірусну інфекцію, яка викликала параліч ніг. І досі Тетяна Василівна не може без сліз згадувати перші дні хвороби доньки: "Крістіна якось миттєво перестала ходити. Дивитися на неї було дуже боляче. Ми почали возити її лікарнями. Скільки вона, бідна, пережила – не розповісти. Спочатку не хотіла нікого бачити, постійно плакала. Але нас підтримувало дуже багато добрих людей. Щодня приходили вчителі. Крістіна закінчувала десятий і одинадцятий класи вдома. Дуже старанно виконувала всі уроки. У школі її завжди ставили за приклад іншим. У її атестаті – високі бали майже з усіх предметів. У Крістіни дуже багато друзів. Коли торік була ювілейна зустріч її однокласників, вони приїхали за нею машиною, забрали до школи, а потім привезли додому. Коли Крістінка їде гуляти на візку селом, до неї підходять односельчани, запитують про справи. Ніхто ніколи навіть не натякнув їй, що вона не така, як усі. Донька сама тричі на день займається лікувальною фізкультурою. Ми купили для неї спеціальні тренажери. Видно, що інколи їй дуже боляче – аж сльози котяться з очей, але вона продовжує займатися. І результати вражаючі. Якщо раніше донька навіть не могла підвестися, то зараз уже стоїть, спираючись на стінку".
– Я обов’язково ходитиму, – переконана Крістіна. – І зроблю все для цього. Останнім часом навіть лікарі дають мені такий шанс. Мені дуже допомагає моя родина – мама, двоє молодших братів. Я оточена їхньою любов’ю. Спочатку, коли не могла ходити, впала у відчай, не хотілося жити. А потім зрозуміла, що треба і можна. Навчилася знову радіти, сміятися, спілкуватися з друзями. Не хочу, щоби мене жаліли. Тому намагаюся все робити вдома сама. Готую їсти, прибираю.
Торік Крістіна взяла участь в обласному конкурсі "Красуня і легінь на візку", де стала віце-міс і отримала приз глядацьких симпатій. "Там я познайомилася з багатьма цікавими людьми. І побачила, що не одна я така, – каже дівчина. – У своїх нових друзів я навчилася багато хорошого. Коли людина багато часу проводить у чотирьох стінах – наодинці із собою і своїми проблемами, вона починає по-іншому оцінювати світ і себе в ньому. Ми цінуємо кожну хвилину, коли вдається кудись поїхати, зустрітися, поспілкуватися. Люди, які ходять, цього не розуміють. Довго пам’ятатиму свою поїздку до Києва на марафон "Під каштанами". На жаль, у мене був дуже важкий візок, не пристосований до швидкої їзди. Але все одно було радісно "бігти" наввипередки разом з усіма".
Обличчя Крістіни світлішає, в голосі з’являється особлива теплота, коли вона згадує про свого коханого. Вони зустрічаються вже рік. "Михайло – із сусіднього села. Він часто приїжджає до мене, приходить додому. Я вже познайомила його з мамою і братами, – зізналася Крістіна. – З ним ми можемо розмовляти про все. Він завжди вислухає мене, підтримає. Хоча Михайло ходить, але не вважає мене інвалідом. Каже, що бачить мою душу, а не візок. Мені з ним дуже добре. Сподіваюся, що ми завжди будемо разом".
Крістіна просить привітати з одруженням свою подругу Людмилу Скіпор із Нижніх Петрівців на Сторожинеччині: "Її весілля було минулої неділі. На жаль, я не змогла поїхати. Люда теж пересувається на візку, а її чоловік Михайло ходить. Але це не завадило їм одружитися. Люда телефонувала і казала, що дуже щаслива".
Надія БУДНА