«У Чорнобилі збираємося на кладовищі, плачемо»

Колишня мешканка Чорнобиля, а тепер чернівчанка 67-річна Лариса Клименчук щороку на 9 Травня відвідує рідні місця. Зустрічається з друзями, родичами, сусідами, яких щороку стає менше. Заходить до батьківської хати, яка вже валиться і дедалі більше заростає хащами. Від побаченого потім хворіє. Каже, що більше не поїде. Але коли настає 26 квітня – День Чорнобильської трагедії (цієї неділі виповниться 23 роки аварії на ЧАЕС), знову збирається в дорогу.
"До хати заходжу із сусідами, бо самій страшно"
Ми зустрілися з Ларисою Миколаївною у її квартирі на вулиці Руській. Жінка показує фото, зроблені під час поїздок до Чорнобиля.
– Ось наш будинок, де все життя прожили мої батьки і де я народилася, – розповідає. – Вони спорудили його своїми руками, кожну річ самі купували. Ще й дотепер хатина збереглася, хоча вже 23 роки там ніхто не живе. Щоправда, почав руйнуватися коридор, де провалилася підлога, вгнулася стеля. А навкруги все позаростало так, що пройти неможливо. Заходити до хати сама боюся, здається, серце не витримає, беру із собою сусідів. Всередині нічого немає. Меблі, холодильник, телевізор – усе забрали мародери одразу після аварії. Я мамі про це навіть не казала, боялася, що не витримає. Вона й так дуже важко перенесла переїзд до Чернівців. Майже нікуди не виходила з квартири, сиділа у кріслі та в’язала. І щодня згадувала про свою хату, город, річку, що протікала неподалік.
– На День Перемоги з’їжджаються додому колишні чорнобильці, – показує Лариса Миколаївна загальне фото. – Це для нас – провідна неділя. Збираємося на кладовищі, де в кожного є могилки родичів. У мене там поховані дідусь із бабусею, чоловік. Навіть випадкові знайомі зустрічаються, наче найрідніші люди. Обнімаємося, плачемо, накриваємо на могилках столи, п’ємо за упокій тих, кого вже немає з нами.
Біля телефоністок чергували кадебісти
Лариса Миколаївна і досі до дрібниць пам’ятає день аварії – 26 квітня 1986 року. Після роботи вона прийшла до мами і застала там гостей із Києва. Сиділи до пізньої ночі, бо на вулиці було дуже тепло. Наступного дня мали йти прибирати могили на кладовище, бо на четверте травня припадав Великдень. Зранку вирішили ще заїхати у Прип’ять, до якої було 16 кілометрів, і подивитися на квартиру Лариси Миколаївни. По дорозі побачили міліціонерів з автоматами. Гадали, що втік якийсь солдат, бо неподалік була військова частина. Їхню машину зупинили і сказали, що Прип’ять закрита. Повернулися назад.
– Чоловік сестри, який працював на атомній станції, одразу ж сказав: "Напевно, на атомній вибух", – пригадує Лариса Миколаївна. – Вони відвезли мене на кладовище, яке знаходиться на околиці, а самі поїхали до Києва. Там я почула від сусідів, що на атомній станції пожежа. Приблизно до 18.00 я прибирала могили. Коли йшла через центр, побачила там десятки пожежних машин із номерами усіх областей. Стало моторошно. Одразу ж побігла у райвідділ зв’язку, де працювала електромеханіком. Там про все дізналася і залишилася на роботі. Вже наступного дня після аварії закрили всі міжміські канали зв’язку. З Чорнобиля неможливо було додзвонитися. Біля телефоністок чергували кадебісти. Вони наказали роз’єднувати абонентів, якщо ті розмовляли про аварію. Ми тоді не усвідомлювали всієї небезпеки, навіть радіацію не вимірювали – ніколи було.
Лариса Клименчук працювала в Чорнобилі до 10 серпня. І лише коли почалися серйозні проблеми зі здоров’ям, поїхала до Чернівців. Тут живе уже 23 роки із синами Андрієм і Василем. Та думками вона завжди у місті свого дитинства і юності. Незважаючи на численні болячки, цього року жінка знову збирається 9 Травня навідатися до батьківської хати і зустрітися з тими, хто ще залишився серед живих.
Надія БУДНА