До Лівії 40-річний хірург із Чернівців, кандидат медичних наук, асистент кафедри госпітальної хірургії медуніверситету Володимир Тарабанчук поїхав у лютому 1995 року, а повернувся наприкінці 2008-го. Працював без відпусток і в екстремальних умовах, але не жалкує, що так довго перебував у чужому середовищі. На чужині він став не лише хірургом-універсалом, але й оволодів англійською та арабською мовами. За свою працю має запрошення від уряду Лівії знову приїхати на роботу.
"Вдень температура сягала понад
50 градусів"
– Що вас спонукало податися на роботу так далеко?
– То був нелегкий період, коли через безгрошів’я доводилося ледь зводити кінці з кінцями. Матеріальні проблеми ще можна було вирішувати, а ось відсутність житла боляче било по сім’ї. Тому й вирішив податися до Африки. До цього півроку вивчав англійську мову в Києві. Потім міністерство охорони здоров’я оголосило набір спеціалістів для роботи у Лівії. Країна тоді перебувала в економічній і політичній блокаді, тому нас спочатку літаком відправили до Мальти, а звідти вночі пароплавом Середземним морем до місця призначення. У столиці Лівії – Тріполі, нас зустріли добре. Щодня до нас навідувалися "купці" з лікарень і забирали до себе. Я потрапив до госпіталю в місті Джмель із населенням до 300 тисяч осіб.
– Лікарня сподобалася?
– Там госпіталі типові, будувалися на один манер німцями. У хірургічному відділенні були чоловіче і жіноче відділення, які знаходилися у різних боках – мусульманська країна. Три гарні операційні кімнати, сучасне обладнання, комп’ютерна техніка, відмінне медикаментозне забезпечення. Тоді у нас в Україні навіть одноразових шприців не було. Мешкали на території госпіталю в гуртожитку. Харчувалися їдальні. Страви гострі, дуже перчені, довго до них не могли звикнути. У перший же день довелося робити 70-річному дідусеві операцію – була защемлена грижа. Впорався швидко. Грошей нам виділяли мало, на кишенькові витрати, бо контракту довелося чекати дев’ять місяців. Виплачували по 80 динарів (приблизно 60-70 доларів). Пізніше на місяць отримували всього по 400 динарів, а працювали по 12 годин на добу за 35-37-градусної спеки вночі: обвивалися мокрими простирадлами і так ночували. Вдень температура сягала понад 50 градусів. А кондиціонерів тоді не було, вони з’явилися значно пізніше, коли зняли блокаду. Двічі-тричі на рік дошкуляли піщані урагани. Це призводило до того, що чимало наших спеціалістів не витримували й поверталися додому.
"Можна мати й трьох дружин, але треба дозвіл від першої"
– Як ставилися до вас місцеві жителі?
– Спочатку з підозрою, але коли себе зарекомендуєш добре, то й повага є. Часто запрошували в гості. Це довга церемонія. На підлогу розстеляють килим, спочатку подають міцний солодкий чай, потім гарячу гостру м’ясну страву – схожу на пшоняну кашу з бараниною, далі – шорбу (густий суп), соки. Алкоголь там не вживають, хоча після зняття блокади, коли з’явилися дріжджі, наші крадькома гнали самогон. Там у піску росте все, потрібно лише поливати. Але працюють на піщаних грунтах емігранти з сусідніх країн. Ми все пробували висаджувати, і лише хрін не міг там прижитися.
Зарплати в Лівії невеликі. Товари здебільшого з Китаю. Долар коштує 1,3 динара.
Юнаки тут одружуються лише тоді, коли мають власне житло і можуть виплатити великий калим за наречену, а це три-п’ять кілограмів золота. Це багато, тому в Лівії чимало холостяків. Хоча можна мати й трьох дружин, але для цього чоловік повинен отримати дозвіл від першої дружини.
– Чи доводилося вам бачити їхнього лідера Муаммара Каддафі?
– Він тричі приїжджав до нас у супроводі чималої охорони, яка складається з кубинок двометрового зросту. Каддафі місцеве населення називає батьком, і всі новини так чи інакше стосуються лідера нації. Якось телебачення навіть демонструвало в прямому ефірі операцію на стегні, яку робили Муаммару лівійські лікарі в присутності західних спеціалістів.
– Чи є якісь відмінності в методиці лікування у них і в нас?
– Не сказав би. У них технічне обладнання набагато краще, ніж у нас. Найбільш поширена хвороба – ехінокок, захворювання печінки і нирок, викликане недоброякісною водою з паразитами. Але найбільше мали мороки з травмами в аваріях і вогнестрільними пораненнями: тут збройні сутички між мігрантами і місцевими – звична справа.
Василь ГРИНЮК
